Я став біля пагорка,
Ти оддалі, біля рову.
Я здійняв золоту чашу.
Ти — сапфірóву.
Заклекотіло в сонячнім горні,
Двигнула тілом ріка.
Твій подих пахущий
Торкнувся мене, як рука.
Переганялися зайчики бистрі
На білястій корі.
Ти припадала світлом полудня,
Я — блиском зорі.
Ми здрімалися. Голубооке
Навіяло тінь вечорову.
Лелю, полелю! Закрило нам чаші,
Мою — злотну, твою — сапфірову.
("Були квітами")
Цей позірно казковий, а насправді містичний вірш є вагомим доказом реальності (і немарності) іманентного розриву перверсійного зв'язку української поезії з материнським лоном фольклору й переростання затісної спадщини Батька Тараса, що зазвичай випромінювала соціальну критику та прихований садомазохістський комплекс (досить згадати вельми показову в цьому плані "Лілею" Тараса Шевченка, написану за вісімдесят чотири роки перед "Були квітами").
Відлуння теми безконтактної "сексуальності квітів" простежується і в інших поезіях — від ранньої "Відійшла ти з померхлого світу…" до таємничої "дівчини світла" ("Пізно вночі вертаю додому…") і, особливо, у дивовижно гарній поемі "Стася". Можна сказати, що містична атмосфера любовної єдності, яка переповнює "Стасю", була основним джерелом натхнень/страждань поета й основою його світосприйняття в цілому. Любов, що не прагне опанувати, якась антиніцшеанська відсутність волі до влади, безмовний захват екстазу та благоговіння перед життям — не перед абстрактним поняттям, а перед конкретним існуванням усіх цих трепіток, наголоваток і піскових чортів, уміння бачити й показувати печальний чар речей, пам'ятаючи про зниклих і про загальну рокованість тих, що лишилися, небажання переходити процес ініціації в дорослість — бо "необрізане" дитинство у стократ цінніше, і пам'ять про нього — єдине, що схоже на безсмертя, — усі ці засадничі мотиви поетики Свідзінського прочитуються в "Стасі", написаній "з зáтрудом, ламко", реченнями, побудова яких нагадує шкільний твір або запис у юнацькому щоденнику — на пам'ять. "Така пам'ять — цілісна, жива, неушкоджена подальшим забуванням, фрагментуванням — постає потужним джерелом особливих, таємних знань: хто не розлучився остаточно з дитинством, залишився, як Антонич, "дітваком" — той бачить більше, сприймає й розуміє повніше, йому відкрито певні неочевидні зв'язки. Поезія ніби апелює до тієї "універсальної духовної дитини", що є або мала би бути десь бодай на самому денці дорослої душі; саме так дитина й дитинство набувають значення складної філософсько-поетичної категорії", — справедливо констатує Елеонора Соловей.
Поетичне послання Володимира Свідзінського структурується як вічне освідчення, перший і одночасно останній досвід любові, досвід спасенний, тому що любов ця — взаємна, незважаючи на відсутність/неприпустимість фізичного контакту (або, чого доброго, його юридичного оформлення в державних інституціях).
"Ти мене любиш?" — спитала Стася.
"Люблю", — сказав я з зáтрудом, ламко.
"Я тебе також, — озвалася Стася, —
Тільки більш не кажім нічого".
("Стася")
Завжди вільна, містична любов відмовляється слугувати родовому й соціальному началу, вона затята у своїй самодостатності, і плідність її іншої природи — вона породжує не дітей, а твори. Як проміння давно змерхлих зірок, ці твори рано чи пізно все ж добуваються й нашої землі. Володимир Свідзінський — це таке минуле, від якого хочеться походити, і від нього дійсно ведуть нерегулярну послідовність Василь Голобородько, Микола Воробйов, Олег Лишега та інші представники сучасного українського модернізму, створеного як аперіодично повторюваний процес. Водночас поезія Свідзінського — таке Теперішнє, з яким хочеться провадити діалог, і ми справді зустрічаємо його — на рівні спільних тем, інтонаційних ходів або способів інакомовлення — у творах поетів, чий зрілий талант дозволяє вільно спілкуватися з великими. Ось хоча б і Василь Герасим'юк, загалом стриманий щодо верлібру, несподівано пропонує нам містерійний міт "Єзавель", у якому можна безпомилково вирізнити фрагменти, що постали в результаті спілкування зі Свідзінським, зокрема, із циклом "Mortalia". Можна не сумніватися, що майбутнього, у якому відсутній Володимир Свідзінський, тепер, завдяки "Критиці", у нас більше нема.