Нове, інше, зовсім не те, що було, наче хто підмінив, наче вперше побачив.
— Так будемо, питаю? Вже пора.
Корнієнко стиснув щелепи.
— По-че-каємо,— поволі й тихо випустив крізь зуби.
Заверещало в колисці. Антоніна штовхнула його й клубочком покотилася до ліжка.
— Люу... люу... люу... Мовчи, бо батько битиме...
Розстебнула пазуху і, годуючи дитину, попливла з нею по кімнаті.
Корнієнко трепехнувся, мов батогом полоснули по спині. Потім схопив клаптик паперу, швидко почав писати.
— Антоніночко, я й забув, мені до Карпа треба забігти... Я швидко... Як приїдуть, ти вибачися й цю записку дай... Я швидко...
Схопив шапку й вибіг.
Біля Карпового перелазу він розгадливо потоптався й пішов межею в степ.
Зіна й цього разу не зрадила свою пунктуальність. Щойно присмерк підповз до вікон, вона шумно розчинила двері в похмурій хаті.
Назустріч першим виплив із сутінок накритий стіл і ошкірився в гостинній посмішці рядком мисочок.
— Ого! Що це у вас, христини чи родини? — розсипала дзвоники сміху й привіталася.
Низенька кімната насупилася: цей рухливий гість потривожив спокій і розбудив дитину.
— Ага, це ваш синок?
— Мій і Павлів,— серйозно відповіла Антоніна.
— Так, так, знаю. Мені вже все розповіли... — і, вхопивши за носа дитину, знову розсміялася, пильно пронизуючи поглядом маленьке обличчя.
— А де ж товариш Павло?
— Вибіг тут до сусіди... Зараз прийде. Тут вам записку лишив.
Зіна розгорнула:
"Вибач мені, але не чекай, не прийду... Не можу, зрозумій. Знаєш, Зіно, коли загасити вогонь і не придушити ґноту, свічка сильно начадить. От такий же ґніт у мене в душі чадить... Не можу.
Зрозумій...".
Зіна ще раз перечитала, потім схопила олівця і вгорі черкнула резолюцію:
"Інтелігент. Ганчірка".
— Ну, прощайте ... Бажаю всього найкращого.
Антоніна заходилася:
— Та куди ж ви? Почекайте. Ночувати ж будете...
— Ні. Нема часу,— і, попрощавшись, швидко вийшла.
Антоніна повела плечима й здивовано застигла серед хати.
Було вже зовсім темно, коли постукав Корнієнко.
Антоніна жбурнула в нього лайкою й розходилася на всю хату. А Корнієнко, мов побитий пес, тихенько сів біля столу і, не одриваючись од лампи, довго дивився на вогонь. Чекав, поки вгамується жінка.
— Посміховище з мене робити? Потаскух у гості кличеш, а потім сам тікаєш? — І зайшлася слізьми.
Він раптом підвівся й трахнув кулаком по столі так, що мисочки полохливо затремтіли і з плачем покотилися долі.
Антоніна враз замовкла.
Але сварня затяглася до півночі, і Корнієнко вже не міг заснути...
...Вдосвіта заверещали півні — і поповзла ніч у байрак.
Тоді Корнієнко схопився, розгорнув записку, перечитав іще раз.
Боляче стало. Засвербіло в горлі до сліз. Швидко почав одягатися.
— Ти куди?
— Не твоє діло.
— Куди? — скочила з ліжка і вчепилася, мов звірятко. Очі били полум'ям одчаю, пекучого благання...
Ще хвилина — і Корнієнко повинен скоритися.
Зрозумів.
Раптом схопив її в обійми і... вагаючись... через хвилину щосили відкинув на постіль.
Бігла за ним через весь двір, але він не оглянувся...
До містечка було десять з "гаком".
Корнієнко прийшов стомленим і лише тут, в канцелярії виконкому, де йому сказали чекати Зіну, він згадав, що зовсім непідготовлений до зустрічі: всю дорогу думав про Антоніну, про те, що може статися за його відсутність.
Стурбовано покрутив головою: "От зараз вона може ввійти"...
І Зіна ввійшла — струнка, рішуча, з портфелем під пахвою.
— А-а-а?.. Здоровенькі були.
— Товаришко Зіно, вибачте і зрозумійте ж...
— Вибачаю й розумію. Це колись я не могла зрозуміти, чому ви з нами, а тепер... тепер я вас цілком розумію.
Корнієнко тільки відкрив рота, щоб сказати — Зіна перебила:
— Ну, мені ніколи — по району їду. Прощавайте...
Скочила на воза й привітно усміхнулася.
Він довго дивився вслід...
Потім схилив голову й помаленьку пішов назад — стежкою на Тихий хутір.
Харків, 1923