рикаючи, з буряним ревом та свистом пронісся ледь-ледь вище "комори, на секунду заслонив своєю криластою тінню білий світ від витріщених у смертному ясахові бабусиних очей, пронісся і, м'яко вдарившись колесами об вологу Землю хутірського вигону, побіг у степ. В цей ото момент бабусі й приключився дитячий гріх. Вона лежала напівмертва, нічого ні під собою, ні круг себе не чувши і не вчуваючи. Зрозуміло, що вона не могла бачити, як віддалеки із страшної приземної птиці вийшли два чоловіки в чорній шкіряній одежі і, нерішуче потоптавшись на місці, озираючись, рушили до двору.
Але старий її, що заховавсь у леваді, в торішній зарослі ожиннику, був мужній дід. Хоч серце в нього й колотилось, як у спійманого горобця, але він все яс мав сміливість дивитись. Він ото й пізнав в одному з людей, що підходили до його двору — офіцера Богатирьова Петра, сина свого полчанина. Петро, що доводився Григорієві Богатирьову — командирові 6 повстанської окремої бригади — двоюрідним
12. Тихий-ДІн.
йратом, відступав з білими за Дінець. Але це був безперечно він.
Дід з хвилину допитливо придивлявся, по заячому присівши й звісивши руки. Остаточно переконавшись у тому, що поволі, врозвалку йде справжнісінький Петро Богатирьов, такий же блакитноокий, яким бачили його торік, лише трохи оброслий щетинкою давно не голеної бороди, — дід звівся на ноги, спробував, чи можуть вони його тримати. Тільки злегка тремтіли жижки, але ноги держали справно, і дід інохіддю задріботів з левади.
Він не підійшов до поверженої в прах старої, а навпростець рушив до Петра і його супутника, здаля скинув З лисої голови свій вицвілий козацький кашкет. І Петро Богатирьов пішав його, привітав помахуванням руки, усмішкою. Зійшлись*
— Дозвольте дізнатись, чи істинно це ви, Петре Григоровичу?
— Я самий, дідусю!
— От сподобив господь на старості літ побачили летучу машину! Тожто ми її й перелякались !
— Червоних поблизу нема, діду?
— Нема, нема, любий! Прогнали їх аж кудись за Чир, до хохлів.
— Наші козаки теж повстали?
— Повстати ото — повстали, та вже багатьох і назад повкладали.
— Як?
— Побили тобто.
— Ааа... Сім'я моя, батько — всі живі ?
— Всі... А ви зза Дінця? Мого Тихона не бачили там?
— Зза. Дінця. Поклін від Тихона привіз. Ну, ти, дідуню, покарауль нашу машину, щоб дітвора її не займала, а я — додому... Ходімо !
Петро Богатирьов і його супутник пішли. А з левад, спід повіток, з погребів та всяких щілин виступив переляканий народ, що там рятувався. Натовп оточив аероплан,
що ще дихав жаром нагрітого мотора, пахучим гаром бензину й мастила. Обтягнуті полотном крила його були в багатьох місцях продірявлені кулями та уламками набоїв. Небачена машина стояла мовчазна й гаряча, як загнаний кінь. Дід, що найперший зустрів Петра Богатирьова, побіг у провулок, де лежала його звалена жахом стара, хотів зрадувати її відомостями про сина Тихона, що відступив у грудні з окружним правлінням. Старої на провулку не було. Вона встигла дійти до хати і, забившись до хижки, похапцем переодягалась : міняла на собі сорочку й спідницю. Дід насилу розшукав її, крикнув:
— Петька Богатирьов прилетів. Від Тихона низький поклін привіз !—І невимовно обурився, побачивши, що стара його переодягаються.— Чого це ти, стара карга, прибиратись удумала? Ах, книш твоїй матері! І кому ти потрібна, чортяка облізла ? Чисто — молоденька !
... Незабаром в хату до батька Петра Богатирьова прийшли старики. Кожен з них входив, скидав біля порога шапку, христився на образи й поважно сідав на лаві, спираючись на костур. Зав'язалась розмова. Петро Богатирьов, попиваючи із шклянки холодне незбиране молоко, розповів про те, що прилетів він з доручення дінського уряду, що до завдання його входить встановити зв'язок з повсталими верхньодонцями і допомогти їм у боротьбі з червоними приставкою на літаках патронів і офіцерів. Повідомив, що швидко Дінська армія перейде в наступ на всьому фронті і з'єднаються з армією повстанців. Принагідно Богатирьов покартав стариків за те, що погано впливали на молодих козаків, які кинули фронт і пустили на свою землю червоних. Закінчив він свою мову так:
— ... Та вже, оскільки ви схаменулись і прогнали із станиць радянську владу, то дінський уряд вас прощаю-
— А в нас же, Петре Григоровичу, радянська влада зараз, за винятком комуністів. У нас же й прапор не трьох кольорів, а червоний з білим,— нерішучо оповістив один ІЗ стариків.
-— Навіть в обіхідці наші мблоді, сучі діти, неслухи, один оного "товаришем" козиряють!—вкинув інший.
Петро Богатирьов посміхнувся в підстрижені рудуваті вуса і, насмішкувато зіщуривши круглі блакитні очі, сказав:
— Ваша радянська влада — як лід напровесні. Ледве сонце пригрід — і вона зійде. А вже призвідців, що під Калачем фронт кидали, як тільки повернемось 33а Дінця, шмагати будемо.
— Шмагати, окаянних, до крові!
— Це вже форменно!
— Шмагати! Шмагати !
— Прилюдно сікти, поки пообмочуються! — зрадувано загомоніли старики.
..... ♦ ♦ #
Надвечір, оповіщені кіннонарочним, вмиленою трійкою, запряженою в тарантас, прибігли до Сінгіна командувач повстанськими військами Кудінов і начштабу Ілля Сафонов.
Грязі не змахнувши з чобіт та брезентових плащів, до краю зрадувані прильотом Богатирьова, вони мало не риссю вбігли до богагирьовської хати.
ш
Двадцять п'ять комуністів, виданих повстанцям Сердоб-ським полком, під підсиленим конвоям виступили 3 Усть-Хсперської. Про втечу годі було й думати. Іван Олексійович, шкутильгаючи всередині натовпу полонених, сумно і з ненавистю оглядав закам'янілі в люті обличчя козаків — командирів, думав: "Наведуть нам кінці. Якщо не буде суду — пропадемо".
Серед конвоїрів переважали бородані. Командував ними дід — старовір, вахмістр Отаманського полку. З самого початку, як тільки вийшли з Усть-Хоперської, він наказав полоненим не розмовляти, не курити, не звертатись із запитами до конвоїрів.
— Молитви проказуйте, антихристові слуги! На смерть ідете, годі грішити в останні години! У-у-у, дияволові виб...! Забули бога! Віддались нечистому! Заклеймилися вражим клеймом!—І то підносив наган — самозвід, то шарпав почеплений на шию плетений револьверний шнур.