Тільки на єдину мить Григорій притішив біг коня, намагаючись усвідомити, що ж сталося позаду, чому сотня, не зазнавши втрати, несподівано кинулась тікати. І в цю коротку мить свідомість підштовхнула рішення: не повертати, не тікати, а — вперед! Він бачив, що на провулку. За сто сажнів від нього, за тином, біля кулеметної тачанки метушилося чоловіка з сім червоноармійців. Вони намагались повернути тачанку цівкою кулемета на козаків, що атакували їх, але у вузькому провулкові це їм, видимо, не вдавалось : кулемет мовчав, і все рідше ляскали гвинтів-чані постріли, все рідше обпікав слух Григорія гарячий посвист куль. Виправивши коня, Григорій націлявся вскочити в цей провулок через звалений тин, що колись відгороджував леваду. Він відірвав погляд від тину і якось враз і чітко, наче притягнутих біноклем, побачив уже поблизу себе матросів, що метушливо випрягали коней, їх чорні, заляпані гряззю бушлати, безкозирки, що, туго натягнуті, робили обличчя дивно круглими. Двоє рубали посторонки, третій, втягнувши голову в плечі, порався біля тіла кулемета, решта, стоячи таз колін били в Григорія З гвинтівок. Добігаючи, він бачив, як руки їх шмуригали затвори гвинтівок, і чув різкі, всупір, постріли. Постріли так швидко чергувались, так швидко приклади літали й притискались до плечей, що Григорія, усього мокрого від поту, опалила радісна певність: "Не влучать!".
Тин хруснув під копитами коня, лишивсь позаду. Григорій заніс шаблю, звуженими очима вибираючи попереднього матроса. Ще один вибух страху джиганув блискавкою : "Вдарять всупір... Кінь — дибки... перекинеться... вб'ють"... Уже всупір дца постріли, наче здалеку — крик: "Живцем візьмемо! "Попереду—вискал на мужньому гололобому обличчі, завихрені стрічечки безкозирки, тьмяне золото вицвілого напису на околичці... Упір у стремена, змах — і Григорій відчуває, як шабля в'язко йде в м'яко податливе тіло матроса. Другий, товстоший і дужий, встиг прострелити Григорієві м'якуш лівого плеча і зараз же впав під шаблею Прохора Зикова 3 розрубаною навскоси головою. Григорій повернувсь на близький клац затвора. Просто в обличчя йому дивилося зза тачанки чорне вічко гвинтів-чаної цівки. З силою кинувши себе ліворуч, так, що посунулось сідло й хитнувся, хрипучи, оскаженілий кінь, ухилився від смерті, що вискнула над головою і в момент, коли кінь плигнув через дишло тачанки, зарубав стрільця, рука якого так і не встигла дослати затвором другий патрон.
В незбагненно коротку мить (потім у свідомості Гри* горія вона втілилась у величезний відтинок часу) він зарубав чотирьох матросів і, не чуючи криків Прохора Зикова, поскакав було навздогін за п'ятим, що зник за поворотом провулка. Але наперед йому заскакав підоспі-лий командир сотні, схопив Григорійового коня за вузду.
— Куди V! Вб'ють!.. Там, за повітками, в них другий кулемет.
Ще дво$ козаків і ІІрохір, спішившись, підбігли до Григорія, силою стяг ли його з коня. Він забився у них в руках, крикнув:
— Пустіть, гади!.. Матросню... Всіх!.. Ррруб-баю !..
— Григорію Пантелейовичу! Товаришу Мелехов! Та отямтесь ви! — умовляв його Прохір.
— Пустіть, братці! — вже іншим, упалим голосом попрохав Григорій.
Його відпустили. Командир сотні пошепки сказав Про-хорові:
— Садови його на коня і паняй до Гусинки, — він, видко, захворів.
А сам було пішов до коня, скомандував:
— Сіда-ай!..
Але Григорій кинув на сніг папаху, постояв, заточуючись, і враз скреготнув зубами, страшно застогнав і із спотвореним обличчям почав дерти на собі застібки шинелі. Не встиг сотенний кроку ступити до нього, як Григорій — як стояв, так і впав ниць, оголеними грудьми на сніг.
Ридаючії, стрясаючись від ридань, він, як собака, почав хапати ротом сніг, зацілілий під тином. Потім, в якусь хвилину дивовижного просвітлення, спробував підвестись, але не зміг і, повернувшись мокрим від сліз, спотвореним З болю обличчям до козаків, що стовпились круг нього, крикнув надірваним голосом, що пролунав дико:
— Кого ж рубав !.. — І вперше в житті забився в тяжкому припадкові, вигукуючи, випльовуючи разом з піною, що заклуботалася на губах: — Братці, нема мені прощення!.. Зарубайте, ради бога... в бога мать !.. Смерті... предайте!..
Сотенний підбіг до Григорія, із взводним навалились на нього, обірвали на нім ремінь шаблі та польову сумку, затисли рота, придавили ноги. Але він довго ще вигинався під ними дугою, рив корчійно випростуваними ногами зернястий сніг і, стогнучи, бився головою об збиту копитами, ситу, сяйну від чорнозему землю, на якій народився й жив, повною мірою взяв з життя — багатого на болі й бідного на родості — все, що було йому уготоване.
Лише трава росте на землі, байдужо приймаючи сонце й негоду, живлячись земними життьотворчими соками, покірно хилячись під згубним диханням бур. А потім, кинувши за вітром насіння, так само байдужо вмирав, шелестом віджилих билинок своїх вітаючи осінню сонце, що смерть випромінюй. . .
ХЬУ
Другого дня Григорій, передавши командування дивізією одному з своїх командирів, у супроводі Прохора Зикова поїхав до Вешенської.
За Каргінською, на Рогожінському ставу, що лежав у глибокій западині, рясно плавали, присівши на відпочинок, казарки. Прохір показав у напрямку ставу нагадм, посміхнувся:
— От би, Григоре Пантелейовичу, підбити дикого гусака. То ж то до нього ми б самогону випили!
— Під'їдьмо Ьлижче, А спробую з" гвинтівки. Колись я непогано стріляв.
Вони з'їхали до западини. За виступом бугра Прохір став з кіньми, а Григорій скинув шинель, поставив гвинтівку на запобіжника і поповз мілким ярком, що щетинивсь торішнім сірим бур'яном. Повз він довго, майже не підводячи голову ; повз, як у розвідці до ворожого секрета, як тоді на германському фронті, коли біля Стохода зняв німецького вартового. Злиняла захисна гімнастерка зливалася з зеленувато-бурою закраскою грунту; ярок прикривав Григорія від зірких очей сторожового гусака, що стояв на одній нозі біля води, на коричневому горбку весіннього напливу. Підповз Григорій на ближній постріл, трохи підвівся. Сторожовий гусак повертав, як камінь, зміїного складу голову, насторожено оглядався. За ним сірочорною пеленою врозсип сиділи на воді гуси впереміш з крижнями та головатими нирцями. Тихий гелгіт, крякання, сплески води доносило від ставу. "Можна з постійного прицілу",— подумав Григорій, із затріпотілим серцем притискаючи до плеча приклад гвинтівки, беручи на мушку сторожового гусака.