Увіходить,—труситься. "Кликали"? — каже. А Малкін як не заірже, в боки руками взявся. — "А, — каже, — назвався грибом, — гайда до козуба ! Ніхт.о тебе не кликав, та вже як прийшов, — хай буде так. Візьміть, товариші! За третьою категорією його". Ну, натурально взяли його, і зараз же до хмизняку. Стара жде, виглядає, — нема. Пішов дід та й загинув. А він вже з вуздечкою в царство небесне майнув. А іншого діда, Митрофанова з хутора Андреянівського, побачив сам Малкін на вулиці, закликає до себе. "Звідки? Як на прізвище? — і ірже. — Ач, — каже, — бороду розпушив, як лис хвостяку. Занадто вже ти на вгодника Миколая схожий бородою. Ми,—каже, — з тебе, гладкого кнура, мила наваримо. За третьою категорією його". У цього діда, на гріх, борода справді, як просяний віник. І розстріляли його тільки за те, що бороду викохав та під лиху годину навернувся Малкіну перед очі. Це не знущання з народу?
Михась урвав пісню ще на початку оповідання й під кінець розлючено сказав:
— Нескладно брешеш ти, дядьку!
— Збреши краще. Перш ніж брехню завдавати, ти дізнайся, а тоді вже кажи.
— А ти ж це точно знаєш?
— Люди казали.
— Люди! Люди кажуть, що кур доять, а в них цицьок немає. Брехень наслухався, та й ляпаєш язиком, як баба.
— Діди ж були смирні...
Чи ба! Смирні! — лютячись, перекривив Михась. — Ці твої діди смирні, мабуть, повстання підготовляли, може в цих суддів зариті кулемети по дворах були, а ти кажеш, що за бороду та нібито заради жарту розстрілювали... чого ж тебе ото за бороду не розстріляли? А куди вже твоя борода широка, як у старого цапа!
— Я за що купив, за те й продаю. Чума його знає, може й брешуть люди, може й була за ними яка шкода супроти влади... — збентежено бурмотів старовір.
Він скочив з санёЙ, довго хлюпав обіч дороги ио талому снігу, ноги його роз'їздились, гребли синюватий від вологи, податливий сніг. Над степом ласкаво світило сонце. Світло-блакитне небо могутньо обіймало далеко видні навкруги горби й перевали. В ледве відчутному порухові вітру уявлялось запашне дихання близької весни. На сході, за білявим зигзагом наддінських гір, в залиловілому мариві виступом виднілась вершина Усть — Медведицької гори. Змикаючись з горизонтом, там, в далечині, величезним хвилястим покривом простирались над землею білі баранці хмар.
Підвідчик вскочив у сани, повернув до Штокмана погрубіле обличчя, заговорив знову:
— Мій дід, він і досі живий, зараз йому сто восьмий рік іде, розповідав, а йому теж дід повідав, що за його пам'яті, тобто прашура мого, був на наше верхів'я Дону царем Петром посланий князь,—от пошли господь пам'яті! — чи то Длиноруков, чи то Долгоруков. І цей князь спускався З Воронежа із солдатами і руйнував козацькі городки за те, що не хотіли никінську погану віру приймати і під царя йти. Козаків ловили, носи їм різали, а деяких вішали й на плотах пускали по Доні.
— Ти це до чого загинаєш ? — суворо насторожуючись, спитав Михась.
— А до того, що, мабуть, царь йому, хоч він і Длино-рукий, а таких правів не давав. А комісар у Буканівській, так, до прикладу навертав: "Я, мовляв, вас розкозачу, сучих синів, так, що ви вік пам'ятатимете ..." Так на майдані в Б —канівській і кричав при всьому станичному зборі. А чи дано йому такі права від радянської влади? Тожто й воно! Мандати, мабуть, нема на такі подібні діла, щоб усіх під одну гребінку стригти. Козаки — вони теж різні.
У Штокмана шкіра на вилицях зібралася груддям.
— Я тебе слухав, тепер ти мене послухай.
— Може, звісно, я здуру не так що сказав, ви вже мені вибачайте.
— Чекай, чекай.. . Так от. Те, що ти розповів про якогось комісара, дійсно не схоже на правду. Я це перевірю. І якщо це так, якщо він знущався з козаків і самодурствовав,— то ми його не простимо.
— Ох, навряд!
— Не навряд, а так точно! Коли йшов фронт у вашому хуторі, хіба не розстріляли червоноармійці й червоноармійця свозї ж частини за те, що він пограбував якусь козачку? Про це мені казали у вас на хуторі.
— От, от ! У Перфіловни нашкодив він у скрині. Це було! Це істинно. Воно, звісно ... Строгість була. А це ти правильно — зз токами його і вбили. Потім довго у нас сперечались, де його ховати. Одні, — на кладовищі, а інші постали, що це споганить місце. Так і зарили його, бідолаху, біля току.
— Був такий випадок? — Штокман похапцем скрутив цигарку.
— Був, був, не зречусь, — жваво погоджувався козак,
— А чому ж ти гадаєш, що комісара не покараймо, якщо встановимо його провину?
— Любий товаришу, може у вас на нього й старшого не знайдеться ? Адже то солдат, а це комісар...
— Тим суворіші до нього будуть вимоги. Зрозумів? Радянська влада розправляються тільки з ворогами, Т тих представників радянської влади, які несправедливо кривдять трудове населеня, ми нещадно караймо.
Тишу березневого степового полудня, порушувану тільки свистом полозів та чвакучим перебором кінських копитів, обвальним розкотом задавив гуркіт гармати. 3а першим пострілом пролунало з рівними перервами ще три. Батарея З Крутівського поновила обстріл лівобережжя.
Розмова на підводі урвались. Гарматний гуркіт могутньою, чужорідною гамою увігнавсь і порушив бліде зачаровання дрімотного в передвесінній млості степу. Коні, — і ті пішли швидше, підбористіше, безважно несучи й переставляючи ноги, діловито щулячи вуха.
Виїхали на Гетьманський шлях, і в очі тим, що сиділи на санях, кинулось просторе Задіння, величезне, плямисто-строкатий, з проталими плішинами жовтих пісків, з мисами та з сизими островами верб та вільхового лісу.
В Усть-Хоперській підвідчик підкотив до будинку ревкому, в сусідстві З яким містився й штаб московського полку. Штокман, порившись у кишені, дістав з кисета керенку в сорок карбованців, подав її козакові. Той розквітнув усмішкою, оголюючи під вологими вусами жовтаві зуби, збентежено пом'явся:
— Що ви, товаришу, спаси Христос! Не варто грошей.
— Бери, — твоїх коней праця. А про владу ти не сумнівайся. Пам'ятай, ми боремося за владу робітників і селян. І на повстання вас штовхнули наші вороги — куркулі, отамани, офіцери. Вони — основна причина повстання. А як хто з наших несправедливо скривдив трудящого козака, що співчував нам, допомагав революції, то на покривдника можна було знайти управу.