— Чиряк тобі на язика, нечистий дух 1
~ Спи, бабусю, заради Христа! Ми три ночі без сну. Спи! 3а такі діла вмерти можеш без причастя.
Григорій насилу помирив їх. Засипаючи, він приємно відчував кислувате тепло кожуха, що вкривав його; крізь сон чув, як грюкнули двері, і холодок та пара обгорнули його ноги.
Потім різко над вухом пробекало ягня. Дрібно зацокотіли по долівці малісінькі копитця козлят, і свіжо й радісно Запахло сіном, теплим овечим молоком, морозом, пахом товарячого двору...
Сон покинув його опівночі. Довго лежав Григорій з розплющеними очима. В закутаній підземці, під опаловим попелом червоно світились жарини. Біля самісінького жару, близько творила, лежали, скупчившись, ягнята. В опівнічній солодкій тиші чутно було, як сонно скреготали вони зубами, зрідка чхали та фуркали. У вікно дивився далекий — далекий повний місяць. На долівці в жовтому квадраті світла підскакувало та вибрикувало невгомонне вороне козеня. Косо тяглась перлова—в місячному світлі— курява. В хаті жовтавосинд, майже денне світло. Іскриться на комині окрушок дзеркала, лише на покуті темно й тьМяно відблискують посріблені шати образа... Знов повернувсь Григорій до думок про нараду у Вешенській, про гінця з Хопра, і знову, згадавши підполковника, його чужу, інтелігентську зовнішність та манеру говорити,— відчув неприємне тягучке хвилювання. Козеня, вибравшись на кожух, на живіт Григорієві, довго й безглуздо вдивлялося, щулило вуха, потім, осмілившись, підплигнуло раз і двічі, і раптом розсунуло кучеряві ноги. Тоненька цівка дзюркочучи скотилася з кожушини на простягнуту долоню ординарця, що спав поруч Григорія. Той замичав, прокинувся, витер руку об штанину і смутно похитав головою.
— Намочило, к лате... Кизь! — із насолодою дав щигля в лоб козеняті.
Пронизливо мекекекнувши, козеня скакнуло з кожуха, потім підійшло і довго лизало руку Григорія малюсіньким шорстким і теплим язичком.
XXXIX
Після втечі з Татарського Штокман, Кошовий, Іван Олексійович та ще кілька козаків, що служили міліціонерами, пристали до 4 Заамурського полку. Полк * цей на початку вісімнадцятого року в поході з німецького фронту цілком влився до одного із загонів Червоної гвардії і за півтора роки боїв на фронтах громадянської війни ще зберіг основні кадри. Заамурці були прекрасно екіпіровані, коні їх — ситі й вишколені. Полк визначався боєздатністю, моральною стійкістю та кавалерійською підготовою бійців.
На початку повстання заамурці, при підримці 1 Московського пішого полку, майже самі здержували натиск повстанців, що намагались прорватись до Усть-Медведиці; потім надійшли підкріплення, і полк, не розкидаючись, остаточно зайняв дільницю Усть-Хоперської, по Кривій
річці-
Наприкінці березня постанці витіснили червоні частини З юр (улансьої станиці, захопивши частину хуторів Усть-Хоперської. Встановилась деяка рівновага сил, що майже на два місяці визначила непорушність фронту. Прикриваючи Усть —Хоперську із заходу, батальйон Московського полку, підсилений батареєю, зайнив хутір Крутівський, розташований над Доном. З горуватої відножини наддінсько-го пагорка, що лежить від Крутівського на південь, червона батарея, маскуючись на польовому току, щодня Зранку до вечора обстрілювала скупчуваних на буграх правобережжя повстанців, підтримуючи цепи Московського полку, потім переносила вогонь і сіяла його по хуторі (уланському, розташованому по той бік Дону. Над
тісно скупченими дворами високо й низько спалахували й швиденько танули малесенькі хмарки шрапнельних розривів. Гранати то лягали на хуторі,—і провулках, в дикому жахові, ламаючи тини, мчав скот, перебігали, зігнувшись, люди, ——то рвались за старовірницьким кладовищем, біля вітряків, на безлюдних піщаних буграх, здимаючи буру, невідталу грудкувату землю.
15 березня Штокман, Михась Кошовий та Іван Олексійович виїхали з хутора Чоботарьова до Усть-Хоперської, прочувши про те, що там організуються дружина з комуністів та радянських робітників, утеклих з повстанських станиць. Ьіз їх козак-старовір з таким по дитячому рожевим та чистим обличчям, що навіть Штокман безпричинно щулив усмішкою губи, дивлячись на нього. У козака, не зважаючи на його молодість, кучерявилась гу-стюча світло-руса борода, скибкою кавуна рожевів у ній свіжий рум'яний рот, біля очей золотився пушок, і чи то від пухнастої бороди, чи то від повнокровного рум'янцю, очі якось особливо прозоро синіли.
Михась всю дорогу мугикав пісень, Іван Олексійович сидів у задку, вмостивши на колінях гвинтівку, похмуро щулячись, а Штокман почав розмову з підвідчиком з дрібниць :
— Не жалієшся на здоров'я, товаришу ? — питав він.
І буяючи силою та молодістю, старовір, розхристуючи кожуха, тепло всміхнувся.
— Ні, бог гріхи терпить ПОКИЩО. А З чого воно буде— нездоров'я? Спокон віку не куримо, горілку п'юмо натурально, хліб змалку ЇМО пшеничний. Звідки ж їй, хворості,
ВЗЯТИСЬ ?
— Ну, а на службі був?
— Трошки був. Кадети прихопили.
— Чого ж за Дінець не пішов?
— Чудно ти говориш, товаришу ? — Кинув, з кінського волосу сплетені віжки, скинув накожні і витер рота, ображено щурячись. — Чого б я туди пішов? По нові пісні?
257
9. Тихий Дій
Й б і в кадетів не служив, якби вони не силували. Ваша власть справедлива, тільки ви трошки неправильно зробили ...
— Чому ж?
Штокман скрутив цигарку, закурив і довго ждав відповіді.
— І нащо палиш зілля оце ? — заговорив козак, відвертаючи обличчя. — Диви, який навкруги весняний дух чистий, а ти поганиш груди смердючим димом... Не полюбляю! А чим неправильно зробили — скажу. Потіснили ви козаків, надуріли, а то б вашій власті і зносу не було. Дурастого народу у вас багато, через це й повстання сталось.
— Як надуріли? Тобто, по твоєму, дурниць накоїли? Так? Яких же?
— Сам, либонь, знаній... Розстрілювали людей. Нині одного, завтра, дивись, іншого. Кому ж інтерес свозї черги ждати? Вола ведуть різати, він і то головою мотаз. Ось, наприклад, в Буланівській станиці... Он вона видні-Зться, бачиш — церква їхня ? Дивись, куди батогом показую, бачиш ?.. Ну, і розповідають: комісар у них стоїть із загоном, Малкін на прізвище. Ну, і що ж він, справедливо поводиться із народом ? Ось розповім зараз. Збираз з хуторів стариків, веде їх у хмизняк, виймаз там з них душі, роздягав їх спочатку і ховати не велить рідним. А біда їхня в тому, що їх станичними почесними суддями обирали колись. А чи ти зна$ш, які з них судді? Один з них насилу своз прізвище розпише, а інший або пальця в чорнило вмочить, або хреста поставить. Такі судді тільки для годиться, бувало, сидять. Вся його заслуга — довга борода, а він уже від старості й матню забуваз застібати. Що З нього вимагати? Однаково, що з дитини малої... І ось цей Малкін чужим життям, як бог, орудуз і тим часом іде по плацу дід—Линьок по вулишному. Іде він з обротькою на свій тік, кобилу обратати й вести, а йому хлопці жартома та й скажи: "Іди, Малкін тебе кличе". Линьок цей зритичним своїм хрестом перехристився, — вони там усі в новій вірі живуть, ——шапку ще на плацу скинув.