Всевелике Військо Донське зобов'язується за послугу, вашої імператорської величності додержувати цілковитого нейтралітету під час світової боротьби народів і не допускати на свою територію ворояїі германському народові збройні сили, на що дали свою згоду і отаман астраханського війська, князь Тундутов, і кубанський уряд, а по приєднанні — і решта частин Доно-Кавказького союзу.
Всевелике Військо ліонське надає Германській імперії права переважного вивозу лишків, ш> задоволенні місцевих потреб, хліба — зерном і борошном, шкіряних товарів і сировини, шерсті, рибних товарів, рослинних і тваринних жирів та масла і виробів з них, тютюнових товарів і виробів, худоби й коней, вина виноградного й інших продуктів садівництва та хліборобства, на взамін чого Германська імперія доставить сільськогосподарські машини, хемічні продукти та чинбарські екстракти, встаткування експедиції заготовлення державних паперів з відповідним запасом матеріалів, встаткування сукняних, бавовняних, шкіряних, хемічних, цукрових і інших заводів та електротехнічне приладдя.
Крім того, уряд Всевеликого Війська Донського надасть німецькій промигловості особливих пільг щодо вміщення капіталів у донські підприємства промисловості й торгівлі, зокрема щодо будови і експлоатації нових водяних та інших шляхів.
Тісний договір обіцяє взаємні вигоди, і друя"ба, спаєна кров'ю, пролитою на спільних полях боїв войовничими народами германців і козаків, стане могутньою сйлою для боротьби з усіма нашимй ворогами.
До вашої імператорської величності удається з ним листом не дипломат та тонкий знавець міжнародного права, а солдат, звиклий в чесному бою поважати силу германської зброї, а точу прошу пробачити прямоту мого тону, позбавлену всяких хитрощів, і прошу вірити в щирість моїх почуттів
З пошаною до вас Петро Крас но в, дінський отаман, генерал-майор.
2 липня лист був розглянутий радою керівничих відділів І? не зважаючи на те, що ставлення до нього було вельми стримане, а з боку Бога вського й ще кількох членів уряду навіть явно негативне, Краснов не забарився вручити його отаманові Зим(>вої станиці в Берліні герцогові Ліх-тенберському, що виїхав з ним до Ки§ва, а звідти, з генералом Черячукіним до Німеччини.
Не без відома Богаевського лист до відіслання був передрукований у чужоземному відділі, копії його широко пішли по руках і, з відповідними коментарями загуляли по козацьких частинах, по станицях. Лист став за могутній засіб пропаганди. Все голосніше, почали говорити про те, що Краснов продався німцям. На фронтах булькотіло хвилювання.
А в цей час німці, окрилені успіхами, возили російського генерала Черячукіна під Париж і він, разом з чинами німецького генерального штабу, спостерігав найпотужніше діяння крупівської важкої артилерії, розгром англо-фран-цузьких військ.
У
Під час льодового походу б вген Листницький був поранений двічі: перше—в. бою за оволодіння станицею Усть-Лабинською, вдруге — під час штурму Катеринодара. Обидві рани були незначні, і він знову повертався до лав. Але в травні, коли Добровольча армія стала в районі Новочеркаська на короткий відпочинок, Листницький відчув кволість, виклопотав собі двотижневу відпустку. Хоч і яке було велике бажання поїхати додому, він вирішив зостатись у Новочеркаську, щоб відпочити, не марйуібЧй час на переїзди.
Разом з ним ішов у відпустку його товариш по взводу, ротмістр Горчаков. Горчаков запропонував пожити в нього.
— Дітей у мене немад, а дружина буде рада бачити тебе. Вона ж знайома з тобою з моїх листів".
Під полудень, по літньому г; рячий та білий, вони під'їхали до приземкуватого опрічного будинку на одній з привокзальних вулиць.
— Ось моя резиденція в минулому, — поквапливо йдучи, оглядаючись на Листницького, казав чорновусий, цибатий Горчаков.
Його опуклі чорні до синяви очі воложились від щаслиг вого хвилювання, м'ясистий, як у грека, ніс хилила донизу усмішка. Широко ступаючи, сухо шарудячи витертими леями захисних бриджів, він увійшов у дім, відразу сповнивши кімнати згірклим запахом солдатчини.
— Де Льоля? Ольга Миколаївна де ? — крикнув усміхненій служниці, що поспішала з кухні. — В саду? Ходімо туди.
В саду під яблунями ——тигрові, плямисті тіні, пахне пасікою, вигорілою землею. У Листницького в шкельцях пенсне шрапнеллю дрібниться, переломлюючись, сонячне проміння. Десь на коліях ненаситно й густо реве паротяг; розриваючи цей однотонний стугонливий рев, Горчаков кличе:
— Льоля! Льоля! Де ж ти ?
З бічної алейки, мелькаючи за кущами шипшини, вир-нула висока, в палевій сукні, жінка.
На секунду вона стала, зляканим прекрасним жестом притисши до грудей долоні, а потім, з криком витягши руки, помчала до них. Вона бігла так швидко, що Листницький бачив тільки округло-опуклі чаші колін, що бились під спідницею, вузькі віски туфель та золотий пилок волосся, Звихрений над відкинутою головою.
Спинаючись на носках, кинувши на плечі чоловікові вигнуті, рожеві від сонця, оголені руки, вона цілувала
Його в закурені щоки, ніс, очі, губи, чорну від сонця й вітру шию. Короткі цмокотливі звуки поцілунків сипались кулеметними чергами.
Листницький протирав пенсне, вдихаючи запах вербени, що заклуботався круг нього, і посміхавсь, — сам свідомий цього, — найдурнішою, туго натягнутою усмішкою.
Коли вибух радості СТИХ, перепинений секундним перебоем,— Горчаков бережно, але рішуче розтулив зімкнуті на його шиї пальці дружини і, обнявши її за плечі, злегенька повернув набік,
— Льолю... мій друг Листницький.
— Ах, Листницький! Дуже рада! Мені про вас чоловік... — Вона задихалась, бігло ковзнула по ньому усміхненішії, незрячими від щастя очгіма.
Вона йшла поруч. Волохата рука Горчакова з неохайними нігтями та занігтицями обхватом лежала на дівочій талії дружини. Листницький, ідучи, косився на цю руку, вдихав запах вербени та нагрітого сонцем жіночого тіла і почував себе по дитячому глибоко нещасним, кимсь несправедливо й тяжко скривдженим.
— Він поглядав на рожеву мочку малюсінького вушка, прикритого пасмом золотисто-іржавого волосся, на шовковисту шкіру щоки, що була від нього на відстані аршина; очі його по ящериному ковзили до викоту на грудях, і він бачив невисоку бугристу молочно-жовту грудь і пониклий брунатний сосок. Зрідка Горчакова звертала на нього світлі блакитняві очі, погляд їх був ласкавий, приязний, але біль, легкий і досадливий, точив Листницького, коли ці самі очі, втоплені в чорне обличчя Горчакова, випромінювали зовсім інше світло...