— А що чути про кадетів? З останнім аеропланом що сповіщали ?
— Та нічого особливого. Вони, голубе, ‘нам з тобою своїх стратегій не розкажуть. Сидорін — він, голубе, дока! З нього не зразу витягнеш. 6? такий план у них — порвати фронт червоних і кинути нам підмогу. Обіцялись допомогти. Алеж обіцянки—вони не завжди збуваються. І фронт порвати не легка справа, знаю, сам рвав з генералом Брусі ловим. Звідки гми з тобою значмо, які в червоних сили на Дінці? Може, вони з Колчака зняли кілька корпусів і сунули їх, а? Живемо ми потемки, розтуди твою мать! І далі свого носа нічого зріти не можемо..
— Так про що ти хотів балакати ? Яка нарада ? — спитав Григорій, нудливо позіхаючи.
Він не болів душею за долю повстання. Його це якось не хвилювало. День — у — день, як кінь, що тягне молотильний каток на току по посаду, ходив він у думках все круг цього ж питання і, нарешті, мисленно махнув рукою: "З радянською владою нас зараз не помириш, дуже крові багато вона нам, а ми їй пустили, а кадетська влада зараз гладить, а потім буде проти шерсті скубти. Чорт з ним! Як кінчиться, так і добре буде!"
Кудінов розгорнув карту; все так само не дивлячись у вічі Григорієві, сказав:
— Ми тут без тебе радили раду і вирішили...
— З ким це ти раду радив, з князем, чи що? — перебив його Григорій, згадавши нараду, що відбувалась у тій самій кімнаті взимку, і підполковника — кавказця.
Кудінов нахмурився, потмянів.
— Його вже в живих нема.
— Як то? — пожвавів Григорій.
— А я хіба тобі не казав? Вбили товариша Георгідзе.
— Ну, який він нам з тобою товариш... Поки дублений кожушок носив, доти товаришем був. А — не доведи господи — з'єднались би ми з кадетами та він живий би зостався, так другого ж дня вуси б намастив помадою, вичепурився б, і не руку тобі подавав, а отакечки, мізинчиком,— Григорій відставив свій смуглий і брудний палець і зареготався, блискаючи зубами.
Кудінов ще гірше нахмурився. Явне невдоволення, досада, стримувана лють були в його погляді й голосі.
— Сміятись тут ні з чого. З чужої смерті не сміються. Ти стаєш як ото Ванька — дурник. Чоловіка вбили, а в тебе виходить: "Тягати вам не перетягати".
Злегка ображений, Григорій і знаку не показав, що його дійняло кудінівське порівняння; посміюючись, відповів:
— Отаких і справді—"тягати б не перетягати". У мене до цих білоликих та білоруких жалості не припасено.
— Так от, вбили його...
— В бою?
— Як сказати... Темна історія, і правди не швидко дізнаєшся. Він же з мого наказу при обозі був. Ну, і мов би не заладив з козаками. За Дудорівкою бій зав'язався, обоз, при якому він їздив, від ліній огню за дві верстви був. Він, Георгідзе, сидів на дишлині брички (так козаки мені розповідали) і, мовляв, дурна куля його цмокнула в писок. І не копнувся нібито... Козаки, сволочі, певне вбили...
— І добре зробили, що вбили!
Та покинь ти! Годі тобі плутатись.
— Ти не сердься, це я жартома.
— Часом жарти в тебе дурні прохоплюються... Ти — як
віл: де жереш, там і каля§ш. По твоєму, що ж, слід офіцерів убивати? Знову "геть погони"? А до розуму дійти но час, Григорію ? Кульгай, та вже на одну якусь!
— Не сокоти, розповідай!
— Нема чого розповідати! Зрозумів я, що вбили козаки, поїхав туди й побалакав з ними щиро. Так і сказав: "До старих балощів узялись, бісові сини? А чи не рано ви знов почали офіцерів пострілювати? Восени теж їх пострілювали, а потім, як зробили вам закрутку, і офіцери Знадобились. Ви ж, кажу, самі приходили й навколішках повзали: "Візьми на себе команду, керуй!" А зараз знов до старого? "Ну, посоромив, полаяв. Вони відреклись: "Зроду, мовляв, ми його не вбивали, крий боже!" А з очей їхніх б . . . . бачу — вони вхекали! Що ти з ними вдщш? Ти їм мочиш в очі, а вони —роса серед ночі. — Кудінов роздратовано зжмакав ремінчик, почервонів. — Вбили знающу людину, а я без неї зараз як без рук. Хто плана накреслить ? Хто порадить ? З тобою ось тільки побалакаймо, а як діло до стратегії — тактики дійшло, так ми й геть негожі. Петро Богатирьов, спасибі, прилетів, а то — словом перекинутись ні з ким би... Ех, та ну його к порту, досить! Ось у чім річ: якщо наші від Дінця фронт не порвуть, то нам тут не вдержатись. Вирішено, як і раніше казали, усі§ю тридцятитисячною армією йти на прорив. Якщо тебе зіб'ють — відступай до самісінького Дону. Від Усть-Хопра до Казанської звільнимо їм правий бік, пориймо понад Доном траншеї і боронитимемось ...
У двері різко постукали.
— Увійди, хто там? — крикнув Кудінов.
Увійшов комбриг 6 Богатирьов Григорій. Міцне червоне обличчя його блищало потом, вилинялі біляві брови були сердито зведені.
Не скидаючи кашкета з мокрим від поту верхом, він сів до столу.
— Чого приїхав ?— спитав Кудінов, поглядаючи на Бога-тирьова із стриманою усмішкою.
— Патронів давай. .
— Дано. Скільки ж тобі треба? Що в мёнё тут, патронний завод, чи що?
_ А що було дано? По патрону на брата? В мене смалять з кулеметів, а я тільки спину гну та ховаюсь. Це війна? Це — саме м......ридання! Ось це що!..
Ти почекай, Богатирьов, у нас тут важлива розмова, — але бачачи, що Багатирьов підводиться йти, додав : — Стривай, не йди, секретів від тебе нема... Так от, Мелехов, якщо вже на цім боці не вдержимось, то тоді йдемо на прорив. Кидаймо всіх, хто не в армії, кидаймо всі обози, піхоту садовимо на брички, беремо з собою три батареї й пробиваймось до Дінця. Тебе ми хочемо пустити головним. Не заперечуєш?
— Мені однаково. А сем'ї наші як же? Пропадуть дівчата, жінки, діти.
— Це вже так. Краще нехай самі вони пропадають, ніж усім нам пропадати.
Богатирьов посміхнувся, закрутив головою.
— На той рік у нас баби стільки чоловіків народять — не злічити! Червоні зараз голодні на жінок. Нещодавно ми відступили з Білавіна, мешканці теж з нами пішли, а одна молодичка зосталась. Вранці дивимось, а вона рачкує. Призвели її товариші до того, що на ногах іти не могла...
Кудінов, опустивши кутки губів, довго мовчав, а потім дістав із столу газету.
— Да, ще новина: главком приїхав керувати військами. Чутки були, що зараз він у Міллероні, чи то в Кантеми-рівці. Ось як до нас добираються.
— Справді?—усумнивсь Григорій Мелехов.