Досить пролито братерської крови! Отямтеся, трудящії Ворог ваш не австрійський і німецький салдат, так само одурений, як і ви, а свій цар, свій промисловець і поміщик. Проти них поверніть ваші рушниці. Бріатайтеся з німецькими І австрійськими салдатами. Через дротяні перегорожі, якими, мов звірів тих, відокремили вас одне від одного, простягніть одне одному руки. Ви — брати з праці, на руках ваших ще не загоїлись сліди кривавих мозолів праці, ділити вам нічого.
Геть самодержавство! Геть імперіалістичну війну! Хай живе непорушна єдність трудящих усього світу!"
Останні рядки Листницький прочитав задихаючись. "Ось воно. Починається", — подумав він, понятий шаленою ненавистю і вагою передчуття. Здзвонившись телефоном із командиром полку, Листницький сповістив про те, що трапилося.
— Що накажете робити, ваше превосходительство? — спитав під кінець.
Крі ь комарине ниття і далекі дзвінки телефону з рурки кім'ям падали слова генерала:
— Зараз же з вахмістрами і чотовими офіцерами зробити трус. Загальний, не виключаючи і самих офіцерів. Сьогодні запитаю штаб дивізії, коли вони думають змінити полк. Піджену їх. Коли під час трусу знайдете щось, сповістіть негайно.
— Я гадаю, що це — робота кулеметників.
— Так? Зараз же накажу Ігнатьїчу потрусити своїх козаків. На все добре.
Скликавши до своєї землянки чотових офіцерів, Листни-цький сповістив їм про наказ командира полку.
— Що за неподоба! — обурився Меркулов. — Що ж ми один одного труситимемо?
— Вас першого, Листницький, — гукнув молодий безвусий сотник Роздорцев.
— Жеребки киньмо.
— За абеткою.
— Панове, годі жартувати, — суворо перепинив Листницький.— Старий наш, звичайно, переборщив: офіцери в нашому полку —як дружина Цезаря. Був один тільки хорунжий Бунчук, та й той дезертував, а от козаків треба помацати. Покличте вахмістра.
Прийшов вахмістр — не молодий,уже козак, георгієвський кавалер трьох ступнів. Покашлюючи, він оглянув офіцерів.
— Хто у тебе з сотні з підозрілих? Хто, гадаєш, міг би розкидати ці відозви? — звернувся до нього Листницький.
— Немає таких, ваше бла-родіє, — впевнено відповів вахмістр.
— Але ж відозва на ділянці нашої сотні? Хто з чужих був у шанцях?
— Нікого чужих не було. З інших сотень не було.
— Ходімо стригти всіх підряд, — махнув рукою Меркулов, прямуючи до виходу.
Трус почався. Обличчя козаків виявляли різні почуття: одні хмурились, не розуміючи, інші перелякано поглядали на офіцерів, що копались в убогих козацьких манатках, треті посміхалися. Молодецький урядник, розвідник, спитав:
— Та ви скажіть, що шукаєте? Коли крадіжка яка — мо' хто в кого бачив.
Трус не дав ніяких наслідків. В одного тільки козака першої чоти знайшли в кишені шинелі зіжмаканий аркушик відозви.
— Читав? — спитав Меркулов, з комічним переляком кидаючи витягнутий аркушик.
— На куриво підняв, — не підводячи спущених очей посміхнувся козак.
— Ти чого посміхаєшся? — запалисто крикнув Листни-цький, багровіючи, підступаючи до козака; під пенсне його нервово кліпали короткі злотисті повіки.
Обличчя козакове відразу зробилося серйозне, усмішку мов вітер слиз.
— Даруйте, ваше благородіє! Та я майже неписьменний! Читаю зовсім погано. А підняв тому, що паперу на загортку немає, тютюн є, а‘папірець вийшов, от і підняв.
Козак говорив ображено-лунким голосом, в нотках його звучала злість.
Плюнувши, Листницький відійшов. За ним потягнулись офіцери.
Через день полк зняли з позиції і відвели в запілля, верстов за десять. З кулеметної команди двох заарештували і віддали до військово-польового суду, інших — частину надіслали до запасних полків, частину розкидали по полках 2-ї кавалерійської дивізії. За кілька день відпочинку полк відносно впорядкувався. Козаки вимилися, почистились, поголились пильно — не так, як у шанцях, де часто звільнялися від рослинности на щоках простим, але, болісним способом: волосся запалювали сірником і скоро вогонь, злизуючи щетину, добирався до скроні, по щоці проводили заздалегідь намоченим рушником. Спосіб цей звався "свинячим". .
— Тебе по-свинячому поголити, чи як? — питався котрийсь там чотовий перукар клієнта.
Полк відпочивав. Козаки зовні зробились чепурніші, веселіші, але Листницький, та й усі офіцери знали, що веселість ця — мов той погідний день у листопаді: сьогодні є, а завтра немає. Досить було словом похопитися про виступ на позиції, як зразу мінявся вираз облич і під спущеними повіками очей розтікались невдоволення, похмура неприязнь Почувалась смертельна втома, підірваність, і втома ця поро, джувала моральну несталість, апатію. Листницький чудово знав, яка страшна буває людина, коли в такому стані рветься до якоїсь мети.
1915 року перед його очима рота салдатів п'ять разів ходила в атаку, зазнаючи небувалих втрат і дістаючи повторні накази: "Атаку відновити". Рештки роти самовільно знялись із своєї ділянки і пішли в запілля. Листницький з сотнею дістав наказа затримати їх, і коли він, розсипавши сотню розстрільнею, спробував припинити рух, на них почали стріляти. Від роти залишилося не більше, як шістдесят чоловіка, і він бачив, з якою безумно-очайдушною сміливістю боронилися ці люди від козаків, никли під ударами шабель, вмирали, а лізли напролом, на загибіль, на знищення, вирішивши, що однаковісінько, де приймати смерть.
Грізним нагадуванням поставав у пам'яті цей випадок і Листницький, з тремтявим хвилюванням і по-еовому вдивлявся в обличчя козаків, думав: "Невже і ці колись отакечки ж повернуть і підуть і ніщо, крім смерти, не в' силі буде їх стримати?" І на стомлені злісні погляди очима спадаючи, чесно вирішував: "Підуть!".
Грунтовно змінились козаки, порівнюючи з минулими роками. Навіть пісні — і ті були нові, війною породжені, забарвлені чорн'ою безвідрадністю. Увечорі, проходячи повз простору заводську комору, де оселилася сотня, Листницький найчастіше чув одну пісню, тужну, невимовно сумну. Співали її завжди в три-чотири голоси; над густими басами, злітаючи, трепетав надзвичайної чистоти і сили тенор підголоску.
Ой, та рідна моя сторінка,
Не побачу більш я тебе.
Не побачу, не почую Соловейків голос усадку.
А ти, рідная моя матусю,