ТИХИЙ ДІН. Книга друга.
Переклад: Семен Кац
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
I.
Тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Жовтень. Ніч. Дощ і вітер. Полісся. Шанці над болотом, порослим вільхою. Попереду дротяні перегорожі. В шанцях холодна сльота. Тьмяно виблискує вогкий щит спостерегача. В землянках де-не-де вогні. Коло входу до одної з офіцерських землянок на хвилину затримався присадкуватий офіцер; водячи мокрими пальцями по застібках, він квапливо розстебнув шинелю, струснув з коміра воду, похапцем витер чоботи об затоптаний у болото верчик соломи і тільки тоді штовхнув двері і, пригинаючись, увійшов до землянки.
Жовте пасмо світла, що падало від маленької гасової лямпи, масляно блиснуло в обличчя офіцерові. З дощаного ліжка підвівся офіцер в розхрістаній тужурці, провів рукою по скуйовдженому з сивизною волоссі, позіхнув із скрипом.
— Дощ?
— Іде, — відповів гість і, роздягнувшись, повісив на цвях коло входу шинелю і зм'яклого від вогкости кашкета. — У вас тепло. Надихали.
— Ми нещодавно протопили. Погано, що просякає під-шкурня вода. Дощ, чорти б його нюхали, виживає нас... а? Як ви гадаєте, Бунчук?
Потираючи руки, вкриті чорною кошлатою шерстю, Бунчук згорбився, сів коло пічки навпочіпки.
— Поміст настеліть. У нашій землянці — розкіш: босоніж можна ходити. Де ж Листницький?
— Спить.
— Давно?
— Повернувся з обходу і ліг.
— Будити час?
— Смаліть. У шахи погуляємо.
Бунчук вказівцем змахнув з широких і рясних брів дощову вільгість, уважно оглянув пальця і, не підводячи голову, тихенько окликнув:
— Євгене Миколайовичу!
— Спить, — зідхнув сивуватий офіцер.
— Євгене Миколайовичу!
З
— Ну? — Листницький сперся на ліктя.
— В шахи заграємо?
Листницький звісив ноги, довго розтирав рожевою м'якою подушечкою долоні пухнаті груди.
Під кінець першої партії прийшли офіцери п'ятої сотні — осавул Калмиков і сотник Чубов.
— Новина! — ще з порога крикнув Калмиков. — Полк,
десь, певне, знімуть.
— Звідки це? — недовірливо посміхнувся сивуватий під-осавул Меркулов.
— Віри не ймеш, дядя Петя?
— Признатись, — ні.
— Телефоном переказав командир батареї. Звідки він знає? Як же, він же вчора тільки,з штабу дивізії.
— У лазні попаритись не погано б.
Чубов, щасливо посміхаючись, удав, наче хльоскає себе по сиднях віником. Меркулов засміявся.
— У нашій землянці лишається казан тільки поставити,— води хоч виливай.
,— Мокро, мокро, хазяї, — бурчав Калмиков, оглядаючи рублені стіни і хлипку долівку.
— Болото побіч.
— Дякуйте Всевишньому, що сидите коло болота, як у бога за дверима, — втрутився в розмову Бунчук.' — На чистому наступають, а ми /тут за тиждень по обіймі вистре-люємо.
— Краще наступати, як гнити тут живцем.
— Не для того держать козаків, дядя Петя, щоб нищити їх в атаках. Ти облудно наївничаєш.
— Для чого ж, по-твойому?
— Уряд слушної хвилини спробує, за старою звичкою, спертися на плече козакові.
— 'Єресь верзеш, — махнув рукою Калмиков.
— Як це — єресь?
— А так.
— Облиш, Калмиков! Істину нічого заперечувати.
— Яка вже там істина...
— Так це ж усім відомо. Що ти прикидаєшся?
— Увага, панове офіцери!—крикнув Чубов і, театрально вклоняючись, показав на Бунчука. — Хорунжий Бунчук зараз почне віщати за соціяль-демократичним сонником.
— Дурня клеїте? — ламаючи очима погляд Чубова, посміхнувся Бунчук. — А втім, продовжуйте — у кожного своє покликання. Я кажу, що ми не бачимо війни з середини минулого року. Відколи почалася позиційна війна, козацькі полки порозтикали по затишках і держать у схованці до слушного часу.
— А потім? — спитав Листницький, прибираючи шахи.
— А потім, коли на фронті почнуться заколоти, — а це неминуче: війна ‘ починає салдатам надокучувати, про що-свідчить збільшення числа дезертирів, — тоді приборкувати-бунти кинуть козаків. Уряд держить козацьке військо, як: камінь на палиці. В слушний момент цим каменем він спробує проломити череп революції.
— Захоплюєшся, любий мій! Припущення твої досить таки хисткі. Насамперед неможна передрішати хід подій. Звідки ти знаєш про майбутні заколоти та інше? А коли ми припустимо таку річ: союзники розбивають німців, війна завершується блискучим кінцем, — тоді яку ролю ти відводиш козацтву? — заперечив Листницький.
Бунчук скупо посміхнувся.
— Щось не скидається на кінець, а то більше блискучий.
— Кампанію задляли...
— Ще дужче задлять, — пообіцяв Бунчук.
— Ти коли з відпустки? — спитав Калмиков.
— Позавчора.
Бунчук, округлюючи рота, виштовхнув язиком клубок диму, кинув недокурка.
— Де був?
— В Петрограді.
— Ну, як там? Гримить столиця? Ех, чорт, чого б я не дав, щоб пожити там хоч тиждень.
— Утішного мало, — зважуючи слова заговорив Бунчук.— Не вистачає хліба. В робітничих районах голод, невдоволення, глухий протест.
— Гаразд ми не виліземо з цієї війни. Як ви гадаєте, панове?— запитливо оглянув усіх Меркулов.
— Російсько-японська війна породила революцію 1905-го року, — ця війна завершиться новою революцією. І не тільки революцією, а й громадянською війною.
Листницький, слухаючи Бунчука, зробив непевного жеста, мов би намагаючись перервати його на півфразі, потім підвівся і заходив по землянці, хмурячись. Він заговорив із стриманою злобою:
— Мене дивує те, що серед нашого офіцерства є отакі, — жест у бік зсутуленого Бунчука, — суб'єкти. Дивує — тому, що досі мені не ясне його ставлення до батьківщини, до війни... Якось на розмові він висловився дуже туманно, а все ж досить ясно для того, щоб зрозуміти, що він стоїть за нашу поразку у цій війні. Так я тебе зрозумів, Бунчук?
— Я — за поразку.
— Але чому? По-мойому, хоч які твої політичні погляди, але бажати поразки своїй батьківщині — це... національна зрада. Це — ганьба для кожної порядної людини.
— Пам'ятаєте, думська фракція РСДРП агітувала проти уряду, тим самим допомагаючи поразці? — втрутився Меркулов.
— Ти поділяєш, Бунчук, їх погляд? — запитав Листни-цький.
— Раз я висловлююсь за поразку, то, виходить, поділяю, і було б смішно мені, членові РСДРП, більшовикові, не поділяти поглядів своєї партійної фракції. А ось чому ми за поразку, так це — ази... Куди більше дивує мене, Євгене Миколайовичу, що ти, людина інтелігентна, політично неграмотна...