Після того як поховали Дарку, ще тихше стало в мелехов-ському домі. Возили хліб, працювали на молотьбі, збирали багатий урожай з баштанів. Ждали звісток від Григорія, але про нього, після від'їзду його на фронт, нічого не було чути. Іллівна не раз говорила: "І поклона діткам не пришле, окаянний ! Померла жінка, і всі ми стали непотрібні йому ..." Потім у Татарський частіше стали навідуватись служиві козаки. Пішли чутки, що козаків збили на балашовському фронті і. вони відступають до Дону, щоб, користуючись водною пере-поною, оборонятись до зими. А що мусило статися зимою — про це, не криючись, говорили всі фронтовики : "Як замерзне Дон,— поженуть нас червоні аж до моря !"
Пантелей Прокопович, запопадливо працюючи на молотьбі, ніби й не звертав особливої уваги, на1 чутки, що ходили по Обдонню, але лишатись байдужим до того, що діялось, не міг. Ще частіше почав він покрикувати на Іллівну і Докійку, ще дражливіший став, дізнавшись про наближення фронту. Він частенько майстрував дещо для хазяйства, але як тільки діло не ладилось в його руках, він з люттю облишав роботу, відпльовуючись і лаючись вибігав1 на тік, щоб там прохолонути від обурення. Докійка не раз була свідком таких вибухів. Одного разу він узявся поправляти ярмо, робота не ладилась, і ні з того, ні з сього оскаженілий старик вхопив сокиру й порубав ярмо так, що від нього лишились самі тріски. Так само вийшло з лагодженням хомута. Увечері при світлі Пантелей Прокопович зсукав дратву, почав зшивати розпороту хомутину; чи то нитки були гнилі, чи то старий нерву-вався, але дратва урвалась два рази підряд,— цього було досить : страшно вилаявшись, Пантелей Прокопович схопився, перекинув табурет, відіпхнув його ногою до печі і, гарчачи немов пес, почав рвати зубами шкіряну обшивку на хомуті, а потім кинув хомут на підлогу і, по — півнячому підстрибуючи, став топтати його ногами. Іллівна, що рано лягла спати,— почувши шум, злякано схопилась, але роздивившись, в чому річ, не витерпіла, докорила старому:
— Очманів ти, проклятий, на старості літ ? Чим тобі хомут завинив ?
Пантелей Прокопович божевільними очима глянув на жінку, загорлав :
— Мовчи — и — и, сяка — така !!! — І, вхопивши уламок хомута, шпурнув ним у стару.
Давлячись від сміху, Докійка кулею вилетіла в сіни. А старий, побушувавши трохи, вгамувався, попросив пробачення в жінки за сказані спересердя круті слова і довго кректав та чухав потилицю, поглядаючи на уламки злощасного хомута, прикидаючи думкою — що б з них можна зробити ? Такі напади люті повторювались у нього не раз, але Іллівна, навчена гірким досвідом, обрала іншу тактику втручання : як тільки Пантелей Прокопович, виригаючи лайку, починав трощити якунебудь річ господарського вжитку,— стара смиренно, але досить голосно казала :
— Бий, Прокоповичу! Ламай! Ми ще з тобою наживемо ! — І навіть пробувала помагати чинити погром. Тоді Пантелей Прокопович зразу холонув, з хвилину дивився на жінку нетямущими очима, а потім тремтячими руками шарив по кишенях, знаходив кисет і збентежено сідав денебудь осторонь покурити, заспокоїти розбурхані нерви, в душі проклинаючи свою запальність і підраховуючи втрати. Жертвою невгамовного старечого гніву стало тримісячне порося, що забралось у палісадник. Йому Пантелей Прокопович кілком перебив хребет, а через п'ять хвилин, висмикуючи з допомогою цвяха щетину з дорізаного поросяти, винувато, влесливо поглядав на хмурну Іллівну, говорив :
— Воно й порося було так собі, одне горе... Один чорт воно здохло б. На них якраз у цю пору чума нападає ; то хоч з'їмо, а то б так, марно пропало. Правда, стара ? Ну, чого ти наче градова хмара стоїш ? Та будь воно тричі прокляте, це порося ! Хоч би порося як порося, а то так здохляка поросяча ! Його не то що кілком — соплею можна було перебити. А вредне яке! Кущів з сорок картоплі розрило !
— Тієї й картоплі в палісаднику було не більше як тридцять кущів,— тихо поправила його Іллівна.
— Ну, а якби було сорок — воно б і сорок перепаскудило, воно таке! І слава богу, що позбулися його, чортеняти ! — не задумуючись, відповів Пантелей Прокопович.
Діти нудьгували, випровадивши батька. Працюючи в хазяйстві, Іллівна не могла приділяти їм досить уваги, і вони самі — саміські цілі дні грались денебудь у саду або на току. Якось після обіду Мишко зник і прийшов аж на заході сонця. На запитання Іллівни — де він був, Мишко відповів, що грався з дітьми коло Дону, але Полюшка зараз же викрила його :
— Бреше він, бабуню ! Він у тітки Оксани був !
— А ти як знаєш ? — спитала, неприємно здивована новиною, Іллівна.
— Я бачила, як він з їхнього базу перелазив через пліт.
— Там, чи що, був ? Ну, кажи ж, дитинко, чого ти почервонів ?
— Я, бабусю, обманював... Я справді не коло Дону був, а в тітки Оксани був.
— Чого ти туди ходив ?
— Вона мене покликала, я й пішов.
— А нащо ж ти обманював, ніби з дітьми грався ?
Мишко на секунду похнюпився, потім звів правдиві оченята, прошепотів :
— Боявся, що ти лаяти будеш...
За що ж би я тебе лаяла ? Ні — і... А чого вона тебе кликала ? Що ти в. неї там робив ?
Нічого. Вона побачила мене, гукнула : "Іди до мене !", я пішов, вона повела мене до хати, посадила на стільці...
Ну ? нетерпляче випитувала Іллівна, майстерно приховуючи хвилювання, що охопило її.
...холодних млинців давала їсти, а потім дала ось
що,— Мишко витягнув з кишені грудку цукру, з гордістїо показав його і знов сховав у кишеню.
— Що ж вона тобі казала ? Може, питала що ?
— Казала, щоб я ходив її провідував, а то вона сама скучає, обіцяла гостинця дати... Сказала, щоб я не говорив,, що був у неї. А то, каже, бабуся твоя буде лаяти.
— Он як ...—задихаючись від стримуваного обурення, промовила Іллівна.— Ну і що ж вона, питала тебе про що ?
— Питала.
— Про що ж вона питала ? Та ти розказуй, голубчику" не бійся !
— Питала : чи скучаю я за татком ? Я сказав" що скучаю. Іще питала, коли він приїде і що про нього чути, а я сказав, що не знаю : що він на війні воює. А потім вона посадила мене до себе на коліна й розказала казку.— Мишко жваво блиснув очима, усміхнувся.— Гарну казку! Про якогось Івасика, як його гуси — лебеді на крилах несли, і про бабу — ягу.