Любуючись на Дарку, що пливла по — чоловічому наввимашки, Докійка забрела у воду по пояс, умилась, змочила груди й нагріті сонцем дужі, по — жіночому округлі руки. На сусідньому городі дві невістки Обнізових поливали капусту. Вони чули, як Докійка, сміючись, кликала Дарку :
— Пливи назад, Дашко ! А то сом тебе потягне!
Дарка повернула назад, пропливла сажнів зо три, а потім
на мить до половини викинулась з води, склала над головою руки, крикнула : "Прощайте, жіночки !" — і каменем пішла, на дно.
Через чверть години бліда Докійка в самій спідній спідниці прибігла додому.
— Дарка втопилась, мамо !..— задихаючись, ледве вимовила вона.
Аж на другий день вранці піймали Дарку гачками нарізної снасті Старий і найдосвідченіший у Татарському рибак Архип Песковатсков удосвіта поставив шість кінців нарізних по течії нижче того місця, де втонула Дарка, перевіряти поїхав разом з Пантелеем Прокоповичем. На березі зібралась юрба дітей і жінок, серед них була й Докійка. Коли Архип, зачепивши ручкою весла четвертий шнур, од'їхав сажнів з десять од берега, Докійка виразно чула, як він неголосно сказав : "Здається, є..." і став обережніше перебирати снасть, з видимим зусиллям підтягаючи шнур, що прямовисно йшов у глибину. Потім щось забіліло коло правого берега, обидва старики нахилились над водою, баркас зачерпнув краєм води, і до принишклої юрби долинув глухий стукіт зваленого в баркас тіла. В юрбі дружно зітхнули. Хтось із жінок тихо схлипнув. Христоня, що стояв недалеко, грубо гукнув на дітей : "Ану, марш звідси!" Крізь сльози Докійка бачила, як Архип, стоячи на кормі, вправно й безшумно опускаючи весло, гріб до берега. З шурхотом і хрустом подрібнюючи прибережний крейдя— 1 ний обсип, баркас торкнувся землі. Дарка лежала, безживно підібгавши ноги, притулившись щокою до мокрого днища. На білому тілі її, лише трохи посинілому, з якимось голубувато —темним відтінком, видно було глибокі проколи — сліди гачків. На сухорлявій смуглій литці, трохи нижче коліна, біля матер-чатої підв'язки, яку Дарка перед купанням, мабуть, забула зняти, рожевіла і трохи кровоточила свіжа дряпина. Жало нарізного гачка сковзнуло по нозі, проборознило криву, рвану лінію. Судорожно бгаючи фартух, Докійка перша підійшла до Дарки, накрила її розірваним по шву мішком. Пантелей Прокопович з діловитою квапливістю підкачав штани, почав підтягати баркас. Незабаром під'їхала підвода. Дарку перевезли в мелеховський дім.
Перемігши страх і почуття гидливості, Докійка помагала матері обмивати холодне тіло покійної, що зберігало студе;-ність глибинної донської струмини. Було щось незнайоме й строге в трохи припухлому обличчі Дарки, в тьмяному блиску очей, позбавлених водою кольору. У волоссі її сріблом іскрився річковий пісок, на щоках зеленіли вологі нитки прилиплого баговиння, а в розкинутих руках, що безвільно звисали з лави, була така страшна заспокоєність, що Докійка, глянувши, квапливо відходила' від неї, дивуючись і жахаючись з того, яка несхожа мертва Дарка на ту, що ще так недавно жартувала1 і сміялась і так любила життя. І потім довго ще, згадавши кам'яну холодність дарчиних грудей і живота, пружність закостенілих членів, Докійка здригалась і намагалась якнайшвидше забути все це. Вона боялась, що мертва Дарка буде снитись їй ночами, тиждень спала на одному ліжку з Іллівною і, перед тим як лягти,— молилась богу, в думці просила: "Господи ! Зроби так, щоб вона мені не снилась ! Відведи, господи !"
Якби жінки Обнізови не розказали, що чули, як Дарка крикнула : "Прощайте, жіночки !" — поховали б потопельницю тихо й без галасу, але, дізнавшись про цей передсмертний вигук, який явно свідчив про те, що Дарка навмисне позбавила себе життя, піп Віссаріон рішуче заявив, що правити похорону не буде. Пантелей Прокопович обурився :
— Як це ти не будеш правити похорону ? Вона що, нехре-щена, чи як ?
— Самовбивць не можу ховати, по закону не слід.
— А як же її закопувати, як собаку, по — твоєму ?
— А по — моєму, як хочеш і де хочеш, тільки не на кладовищі, де поховані чесні християни.
— Ні, ти вже змилуйся, будь ласка ! — перейшов на умовляння Пантелей Прокопович.— У нас в сім'ї такого страму зроду не було.
— Не можу. Поважаю тебе, Пантелей Прокопович, як зразкового парафіянина, але не можу. Донесуть благочинному і біди мені не минути,— затиувся піп,
Це була ганьба. Пантелей Прокопович всіляко намагався умовити: норовистого! попа, обіцяв заплатити дорожче і надійними миколаївськими грішми, пропонував подарувати вівцю —переярку, але, бачачи кінець — кінцем, що умовляння не впливають, пригрозив :
— За цвинтарем я її закопувати не буду. Вона мені не п'яте колесо до воза, а рідна невістка. Чоловік її загинув у бою з червоними і був в офіцерському чині, сама вона єго-рівською медаллю вшанована, а ти мені дурниці верзеш ?! Ні,, батя, не вийде твоє діло, будеш ховати, хоч би й не хотів.! Нехай вона покищо лежить у кімнаті, а я зараз же повідомлю про це станичного отамана. Він з тобою побалакає !
Пантелей Прокопович вийшов з попівського дому не попрощавшись і навіть дверима згарячу грюкнув. Проте загроза вплинула : через півгодини прийшов від попа посланець, переказав, що отець Віссаріон з притчом зараз прийде.
Поховали Дарку, як і годиться, на кладовищі, поруч з Петром. Як копали яму, Пантелей Прокопович і собі уподобав місце. Працюючи лопатою, він роздивився, обміркував, що кращого місця не знайти, та й нема для чого. Над могилою Петра шуміла молодим гіллям посаджена недавно тополя ; на верхівці її осінь, що надходила, вже пофарбувала листя в жовтий, гіркий колір умирання. Через поламану ограду, поміж могилами телята повтоптували стежки; коло огради йшов шлях ДО' вітряка ; посаджені дбайливими родичами покійників деревця — клени, тополі, акація, а також дикорослий терен — зеленіли привітно й свіжо ; коло них буйно кучерявилась берізка, жовтіла пізня свиріпа, викидав волоття вівсюг і зернистий пирій. Хрести стояли, знизу доверху обплетені привітними синіми крученими паничами. Місце було, дійсно, веселе, сухе...
Старик копав могилу, часто кидав лопату, сідав на вологу глинисту землю, курив, думав про смерть. Та видно не такий настав час, щоб старикам можна було супокійно помирати,.по рідних хатах і покоїтись там, де знайшли собі останнє пристановище їх батьки й діди...