Тихі води

Гончар Олесь

Тихі води, кажуть, найглибші.

Тихі води та ясні зорі — оце вони тут, де гирло так широко розтеклось між очеретами, і повний місяць стоїть угорі над зачарованим плавневим краєм, і припізнілий катерець з написом на борту "Рятувальний", вимчавшись на просторе, самітний іде по місячних сяйвах, рівним гудінням розтинає тишу нічну.

Моторист у звичній напрузі вкляк за кермом. Ще сьогодні надвечір, коли з моря війнув низовик, тут бурунами котило, катер, ідучи, стрибав, мов по твердому груддю, а зараз знову ніде ні бурунця, вітер улігся, по всьому гирлу — спокій, гладінь. Лиш за кормою, звирувавшись, гребінь місячної води кипить.

Здається, сама ця тиша ночі, світлої, успокоєної, з безшелесністю верб та очеретів, з сяєвом плес, що, мовби на звабу рибам та птахам, далеко й вільно розкинулись, обіймаючи острови, повинна б створювати тут добрий настрій людині, врівноважувати душу, вносити в неї злагоду та оту саму, всіма нині шукану гармонію, аж, бач — ні, гармонії чомусь ПОЇШ ЩО не виходить... Обличчя мотористове весь час — ніби в гримасі неприязні: образа пече. Пече ще від самого дня.

А було так: ішов опівдні на малім ходу попід найбільшим у гирлі островом Довгим, біля якого влітку найчастіше трапляються різні пригоди, і хоч цього дня начебто нічого не мусило статись, бо пляжників уже мало, кінецьліття вступає у свої права, одначе й зараз на острові виявились охочі усамітнитись, сховатись подалі від людських очей. В одній із заводей, уткнувшись носом в очеретяні хащі, причаївся халабудистий катер мисливського господарства, а поруч, на травці-муравці втоптаного берега, під сивою розкошистою вербою, де протягом літа не один смажився шашлик, цього разу теж розташувалась солідна, судячи з комплекцій, компанія. Світять лисинами, голяком сидять, у самих трусах кружкома, і вже ділом, здається, зайняті, ділом, відомо яким... Завгосп грязелікарні Музиченко, пузанець круглолиций, саме щось розливав, коли на воді з'явивсь "Рятувальний", і виночерпій, загледівши моториста, широко махнув йому посудиною.

— Завертай сюди! На випадок чого, хоч служба рятувальна буде своя!

Люди знайомі, усе старожильці тутешніх місць. Поруч із Музиченком сидить по-татарському його родич, герой війни, відставник з понівеченою рукою, ну, і, звичайно, єгер Верба тут як тут, сухоребрий та довгов'язий, що виділяється з-поміж інших своєю кощавістю, далі нарізає хліб теж заслужений чоловік — колишній директор комишитового заводу на прізвище Копил,— тепер він працює десь на м'ясокомбінаті... І всі так дружно, привітно:

— Давай, давай, Степане, причалюй до нашої каші! Довелося причалити: товариство таке, що не обминеш.

Коли моторист видобувся на берег та привітався, Музиченко-пузанець, ніби й не почувши вітання, одразу налив йому майже повний гранчастий:

— Бери.

— Ні, дякую.

— Це чому ж? Печінка? Чи селезінка? Так наче не схоже.

Усі глянули на прибулого: справді, ще ніби не мусив би такий скаржитись на здоров'я: крутоплечий стоїть, кремезняк, на воді виріс.

— Та хай чоловік спершу сяде,— сказав Музиченків родич і посунувся, даючи мотористові місце на брезенті. Моторист присів більше для годиться, бо ще не був зголоднілий. Колишній директор приохотив його:

— Бери, що на тебе дивиться...

Ковбаса дивилась. Дивились лящі в'ялені, курчата смажені, помідори-гіганти — ніби як з виставки. Осторонь ще й шашлики викисають у приправі, вогнища ждуть...

Музиченко знов зі своїм гранчастим:

— Ну то я довго держатиму? Рука заболіла!

— Та я ж сказав: не можу. На посту все-таки...

— О люди! — вигукнув Музиченко в щирому подиві.-— Та ви гляньте на нього: святий між нами! Святий та кріпкий! А чи давно цьому святому руки хотіли в'язати в нашій чайній? Ще й не така посудина там йому здавалася наперстком!

— То в чайній,— зніяковів моторист,— а це ж таки при ділі...

— Знаємо ваше діло! Ціле літо байдики б'єте, а люди як тонули, так і тонуть... Бери, не виламуйся!

— Ні.

Музиченко нахмурився:

— То що ж мені його — виливати?

І після короткого роздуму, спорожнивши гранчастого сам, ображено взявся обдирати рибину.

Мотористова впертість, видно, справила враження на товариство. І хоч Музиченкові приятелі в цім інциденті загалом зберігали позицію невтручання, та все ж один із них — саме родич Музиченків, дозволив собі явно порушити нейтралітет: з підкресленою уважливістю він взявся здоровою рукою підсувати гостеві із ска-терті-самобранки найласіші шматки:

— Бери, бери! Тут самі вітаміни...

Колишній директор комишитового, мабуть, щоб розрядити атмосферу, став розпитувати моториста, чи багато пляжників тоне за сезон, та з яких причин, та в яких найбільше місцях трапляються такі випадки.

Про це можна було б розповісти принаймні, щоб не лізли навмання, куди попало. Бо води ці лише на вигляд тихі, а насправді — з ними не жартуй. Тільки заґавивсь — уже й потягло. Тут ось нічого, а трохи далі — місце підступне, крутіж, течія з потайним чорториєм, одначе, саме та чорторийна сила чомусь найбільше й приваблює — така вже, видно, натура людська... Добре ж, якщо встигнеш під ту мить. З часом виробилась навіть своєрідна психологія рятувальника: завше почувай себе у стані готовності, знай, що на тебе надія, будь-якої миті мусиш з'явитися на крик потерпілого.

— Хай уже діти не слухають засторог,— тихо розповідав моторист,— а то й дорослий який-небудь дядюга, з числа здебільшого нетверезої публіки, він теж лізе на глибоке, давай йому чорторий. Ну а потім, звісно, реве бугаєм, чимдуж поспішай з рятувальним колом до нього...

— А у вас як на те — саме обідня перерва,— хмуро пожартував Музиченко.

— Не тратьте, куме, сили,— це в них найпопуляр-ніше гасло,— підкинув єгер-довгов'яз і додав, що взагалі воно не гріх, якби й більше тонуло в цих водах, тільки щоб отих, а не отих. Бо розвелося, мовляв, різної нечисті, усю природу нищать.

— Годі про потопельників, не забуваймо, що серед нас іменинник,— нагадав колишній директор як найбільш досвідчений у церемоніях пошанувань.— Ось він, герой дня, ви його хоч і топіть, то він не втоне,— і приязно глянувши на Музиченка, жартома кивнув на округле його черевце:— Чи не в ньому причина? Бо ти в нас, Лук'яновичу, як буй: з-під найкрутішої хвилі випірнеш! Декому здається, збили вже, на дно пішов Музиченко, а він — будь ласка: знов на поверхні житейського моря, ха-ха-ха!