— Ми, Рейчел, у Кам’яній Осаді всі віримо, що раніш чи пізніш підозра спаде з нього.
— Ой, любонько, — сказала Рейчел, — що більше я бачу, як ви всі там у його безвинність вірите, і що дужче чую вашу ласку, як оце ви сюди приходите зі мною посидіти та розрадити мене і не боїтеся, що нас люди разом побачать, хоч на мені самій ще підозра лежить, то прикріш мені робиться, що я такого наговорила молодій пані, так погріхувала на неї. І все ж…
— А тепер ви вже нічого на неї не думаєте, Рейчел?
— Тепер ні, як через вас спізнала її ближче. Але однієї думки не можу я збутися…
Вона заговорила так тихо й замислено, ніби сама до себе, що Сесі, хоч і сиділа зовсім поруч, мусила уважно прислухатись.
— Однієї думки не можу я збутися — що хтось лихе діло зробив. Не знаю, хто він, не знаю, як і нащо він те зробив, тільки боюся, що хтось прибрав Стівена з дороги. Я боюся, що якби Стівен вернувся сам та довів, що він не винен, то цим би він когось іншого висвідчив, отож той лиходій, аби до цього не допустити, десь його підстеріг та й прибрав з дороги.
— Це страшна думка, — мовила Сесі, збліднувши.
— Еге ж, страшно думати, що його, може, вбито.
Сесі здригнулася й поблідла ще дужче.
— Як западе воно мені в голову, — провадила Рейчел, — а воно часом таки западає, хоч як я силкуюся його не пускати: то рахую за роботою до тисячі й далі, то без кінця переказую собі всі віршики, які вчила ще малою, — отже, як западе воно мені в голову, то я роблюсь наче несамовита, наче в пал мене кидає, і я б кудись ішла, кудись бігла світ за очі, хоч яка втомлена. Ось і тепер я мушу походити, поки спати лягатиму. Я вас проведу додому.
— А може, він занедужав, вертавшися, — сказала Сесі, кволо намагаючись дати їй хоч марну крихту надії, — та зостався в якому-небудь містечку при дорозі, поки оклигає.
— Але ж його ніде нема. Його скрізь там шукали і не знайшли.
— Правда, — неохоче погодилась Сесі.
— Він би дійшов сюди пішки за два дні. А якби підбився йдучи, то я на той раз йому й грошей у листі послала, думала, може, своїх йому не стане.
— Сподіваймося, що завтра чогось кращого діждемо. Ну, ходімо надвір, Рейчел.
Сесі ласкаво запнула їй лиснючі чорні коси хусткою — так само, як Рейчел запиналася завжди, — і вони вийшли. Вечір був ясний і теплий, то там, то там на розі стояли купкою й гомоніли робітники, одначе більшість їх у ту годину саме вечеряли й на вулицях було не дуже людно.
— Ви вже спокійніша, Рейчел, і рука у вас не така гаряча.
— Та мені легше стає, любонько, як пройду трохи та свіжого повітря хоплю. От коли не можна, отоді мені млосно й у голові мішається.
— Глядіть тільки не заслабніть, Рейчел, бо ж Стівен щохвилини може вернутись і вашої помочі потребуватиме. Завтра субота. Коли не буде жадних вістей, поїдьмо в неділю вранці за місто, погуляймо, щоб ви набралися сили ще на тиждень. Хочете?
— Гаразд, любонько.
Вони саме дійшли до вулиці, де стояв будинок пана Горлодербі, і звернули в неї, бо Сесі малося йти додому саме тудою. До Кокстауна щойно прибув якийсь потяг, і з вокзалу в усі кінці мчали візники, гуркочучи по брукові. Коли Сесі з Рейчел поминали оселю пана Горлодербі, кілька повозів їхало й поперед них, і позад них, і нараз один з тих задніх так прикро спинився проти дверей, що обидві аж озирнулись мимохіть. При яскравому світлі газового ліхтаря, що горів над дверима, вони побачили в повозі пані Спарсіт, чимось до нестями схвильовану. Вона силкувалась відчинити дверцята, а загледівши Рейчел і Сесі, крикнула їм, щоб вони зачекали.
— Який щасливий випадок, що ви тут! — вигукнула пані Спарсіт, коли візник випустив її. — Сама доля вас сюди привела! — потім сказала до когось усередині повоза: — Виходьте, добродійко! Виходьте, а то ми вас витягнемо силоміць!
І тоді з повоза вийшла не хто інша, як таємнича бабуся. Схопивши її за комір, пані Спарсіт вигукнула владно:
— Не підходьте до неї ніхто! І не торкайтеся! Я її знайшла, і вона моя! — а тоді звеліла, вивернувши навиворіт першого свого наказа: — Заходьте, добродійко! Заходьте, а то вас затягнуть силоміць!
Таке видовище — жінка з подобою римської матрони, що вхопила за горлянку стару бабу й тягне в чийсь дім, — будь-коли й будь-де спокусило б усіх щиро англійських роззявляк, яким пощастило таке диво побачити, вбгатись і самим до того дому та додивитися всю пригоду до кінця. А ще як у тому домі живе власник недавно обікраденого банку й ціле місто знає, що злочину ще не розгадано, — тоді вже ніяка сила не втримала б їх: за такою необорною принадою вони б поперлись туди, хоч би там мала ось-ось завалитися стеля. Отож усі випадкові свідки тієї події, душ із двадцять п’ять, усе найулізливіші сусіди, негайно збіглись, обступили Сесі, Рейчел і пані Спарсіт із її здобиччю, і вся та юрма безладно ввалила до їдальні пана Горлодербі, де ті, хто був ззаду, не гаючи ні хвилини, позлазили з ногами на стільці, щоб бачити все не гірше за передніх.
— Покличте пана Горлодербі! — гукнула пані Спарсіт. — Рейчел, ви знаєте, хто це?
— Пані Пеглер, — відповіла Рейчел.
— Ще б пак ні! — закричала пані Спарсіт у захваті. — Покличте пана Горлодербі. Відійдіть, не підступайте ніхто!
Старенька пані Пеглер, знічено кутаючись у хустку від цікавих очей, щось благально зашепотіла до неї.
— Мовчіть! — уголос відрубала пані Спарсіт. — Я вам дорогою двадцять разів казала, що не відпущу вас, поки не доручу йому самому.
Ту хвилину надійшов сам пан Горлодербі в супроводі пана Товкматча й щеняти, що з ними він радився в себе нагорі. Загледівши у своїй їдальні цілий гурт непроханих гостей, він радше здивувався, ніж зрадів.
— Що це таке? — спитав він. — Пані Спарсіт, що сталося?
— Пане добродію, — відповіла поштива жінка, — я маю це за велике щастя, що зуміла приставити перед ваші очі особу, яку ви так жадали знайти. Палко бажаючи зняти тягар з вашої душі, я звела докупи всі вбогі відомості про можливе місце пробування цієї особи, які лише, змогла здобути від оцієї ось жінки, Рейчел, що так до речі опинилась тут, аби її висвідчити, і зуміла добитись успіху — привезти її до вас, хоч як вона, самі розумієте, опиралася. Звісно, це діло коштувало мені немалої мороки, але там, де треба прислужитися вам, будь-яка морока для мене втіха, а холод, голод і спрага — найкраща нагорода.