— Я ж, паніматко, й досі не спитався, як вас звати, — сказав Стівен.
Старенька відповіла, що її звуть пані Пеглер.
— Удова, либонь? — спитав Стівен.
— О, вже віддавна! — і пані Пеглер вирахувала, що її небіжчик (золотий був чоловік!) помер, ще як Стівена й на світі не було.
— Гірка доля — такого доброго чоловіка втратити, — зауважив Стівен. — А діти?
У пані Пеглер аж рука затремтіла й філіжанка дрібно зацокотіла об блюдце, так схвилювало її те запитання.
— Нема… — відказала вона. — Вже нема.
— Померли, Стівене, — сказала Рейчел потихеньку.
— Даруйте мені, що я спитався, — зніяковів Стівен. — Не подумавши, зачепив за болюче місце. Я… я дуже шкодую.
Поки він вибачався, філіжанка в руці у старенької цокотіла об блюдце дужче й дужче.
— Був у мене син, — промовила вона якось чудно, радше збентежено, ніж зажурено. — Був у мене син, і він вибився в люди, ще й у які люди! Та ще розпитуйте мене про нього, я вас прошу. Він… — поставивши філіжанку, старенька розвела руки, немов хотіла сказати: "Помер!" — проте вголос вимовила: — Вже його в мене немає.
Стівен іще крушився, що ненароком завдав своїй гості такого болю, коли надійшла, спотикаючись на вузьких сходах, господиня і, підкликавши його до дверей, щось сказала йому на вухо. Пані Пеглер, видно, слух мала ще добрячий, бо розчула одне вимовлене ймення.
— Горлодербі! — вимовила вона здушено й схопилася з-за столу. — Ой, сховайте мене! Не дай господи, щоб він мене тут побачив! Не пускайте його сюди, поки я не вийду! Ой, будьте ласкаві! — Вона так схвилювалася, що аж тремтіла вся. Сховалась за спину Рейчел, коли та почала її заспокоювати, і взагалі зробилась наче не при тямі.
— Та чого ви, паніматко, чого ви, — здивувався Стівен. — Це ж не сам пан Горлодербі, це його панія! Чого ж вам боятись! Ви ж іще перед годиною не могли нею нахвалитися!
— А ви певні, що то пані, а не сам пан? — спитала старенька, ще тремтячи.
— Ну аякже!
— То гаразд, тільки не балакайте до мене, так наче мене тут нема, — сказала вона. — Я собі сидітиму в куточку.
Стівен кивнув головою й непорозуміло глянув на Рейчел, що теж утямила не більше за нього. Тоді взяв свічку, зійшов униз і за півхвилини повернувся, присвічуючи Луїзі. За нею йшло щеня.
Рейчел теж підвелася з-за столу й стояла осторонь з хусткою та капелюшком у руках. Стівен, сам украй здивований таким візитом, поставив свічку на стіл і спинився біля нього, зіпершись на стільницю рукою й чекаючи, що ж йому скажуть.
Уперше зроду Луїза опинилася в помешканні у кокстаунського робітника; вперше зроду вона стрілася віч-на-віч з таким робітником, як з окремою людиною, окремою особою. Доти вона знала їм лік лише на сотні й тисячі. Доти вона знала лише, скільки чого може виробити певне число їх за певний час. Вона бачила їх тільки юрмами, як вони сунули вулицею зі своїх кубел та до кубел, мов мурашки чи жуки. Але про життя тих трудящих комах вона знала з книжок незмірно більше, ніж про життя трудящих людей.
Щось таке, з чого вимагається стільки й стільки роботи за таку й таку платню — і квит; щось таке, чим несхибно правлять закони пропозиції й попиту; щось таке, що бунтує проти тих законів і собі ж тим шкодить; щось таке, що підтягає пояса, коли хліб дорожчає, і об’їдається, коли хліб дешевшає; щось таке, що дає стільки й стільки відсотків приросту, а стільки й стільки злочинності, а стільки й стільки злидарства; щось гуртове, на чому наживають величезні статки; щось таке, що час від часу збурюється, наче море, та, накоївши руїни й горя (найбільше собі ж таки), й улягається знову, — ось як вона уявляла собі кокстаунське робітництво. А ділити його на окремі одиниці, на окремі особи — це їй ніколи й на думку не спадало, як не спадало їй на думку ділити море на окремі краплини.
Хвильку Луїза постояла, розглядаючись по кімнаті. Їй упали в очі кілька стільців, кілька книжок, дешевенькі літографії на стінах, ліжко, тоді вона позирнула на обох жінок і спинила погляд на Стівені.
— Я прийшла поговорити з вами про те, що тільки-но сталось. Я б хотіла як-небудь допомогти вам, коли дозволите. Це ваша дружина?
Рейчел звела очі, заперечила самим поглядом і знов їх опустила.
— А, я пам’ятаю, — сказала Луїза, почервонівши з прикрої помилки, — тепер я пригадую, що чула розмову за ваші родинні клопоти, хоч тоді я не дуже дослухалась. Я не на те спиталася, щоби когось тут уразити. І коли я, може, ще що-небудь не до речі скажу, то повірте мені, що те вийде зовсім не навмисне, бо я просто не вмію з вами говорити так, як треба.
Як нещодавно Стівен інстинктивно звертався до неї, так і Луїза тепер мимовільно зверталася до Рейчел. Говорила вона уривчасто й різко, та воднораз нерішуче й збентежено.
— Він вам розповідав, що сталося між ним і моїм чоловіком? Адже, я гадаю, він мав поділитися з вами з першою.
— Я, панієчко, знаю тільки, чим діло скінчилося, — відповіла Рейчел.
— Чи так я зрозуміла, що як його один хазяїн звільнить, то вже й ніхто інший на роботу не візьме? Здається ж, він так сказав.
— Авжеж, панієчко, мало надії, можна сказати й ніякої, коли наліплять на тебе чорну наличку.
— Цебто як наліплять? Яку це чорну наличку?
— Ну, коли виславлять баламутом.
— То виходить, його так само несправедливо засудили і свої братчики робітники, і хазяї? Невже в нашому Кокстауні тих і тих ділить така прірва, що між ними вже й одному чесному трудівникові немає місця?
Рейчел мовчки похитала головою.
— Ткачів, товаришів своїх, він тим навів на підозру, що пообіцявся не приставати до їхньої спілки. Я гадаю, що це він вам пообіцявся, адже правда? А можна вас спитати, чому він так учинив?
Рейчел залилася слізьми.
— Я ж його, сердегу, за це зовсім не просила. Я тільки попросила його, щоби він задля свого спокою уникав усякого клопоту, і чи ж відала я, що якраз через мене йому така біда приключиться? Але він радше вмре сто разів, ніж своє слово зламає. Це вже я добре знаю.
Стівен увесь той час стояв і спокійно слухав, як звикле замислений, держачись рукою за підборіддя. Аж ось і він озвався, і голос його лунав не так твердо, як завжди:
— Ніхто, крім мене самого, не знає, як я поважаю і люблю Рейчел, і ніхто не знає, за що я її так люблю й шаную. Тоді, коли я обіцявся, я сказав їй у вічі, що вона мій добрий янгол, і обітниця моя нерушима, покіль мого віку.