Тяжкі часи

Страница 28 из 89

Чарлз Диккенс

— Чуєш, Лу! Я зразу подумав — треба забігти до тебе, натякнути, про що йдеться, хоч ти, я гадав, і сама найскорше про все здогадуєшся, коли й не знаєш. Я не можу довше побути з тобою, бо мене одні там хлопці чекають. Ти ж не забудеш, що дуже любиш мене?

— Ні, Томчику, не забуду.

— Ти золото, а не сестра! — сказав Том. — Ну, бувай, Лу.

Луїза ніжно попрощалася з ним і провела аж на ганок, звідки виднілися вдалині блідим посвітом кокстаунські вогні. Вона ще постояла там, дивлячись невідривно в той бік і слухаючи, як даленіють братові кроки, хуткі, квапливі, немов раді, що втікають від Кам’яної Осади. Вже вони зовсім стихли, і Тома не стало видко, а вона все стояла. Здавалось, ніби і в полум’ї каміна, і в тій світляній імлі над обрієм вона силкувалася добачити, яку ж тканину витче старий Час, цей найбільший, найдавноденніший ткач на світі, з того кужеля, що його він уже перепряв на жінку. Але фабрика його — місце таємне, робота її нечутна, а "робочі руки" — німі.

Розділ XV. БАТЬКО Й ДОЧКА

Хоч пан Товкматч нітрохи не нагадував Синьої Бороди,45 кабінет його був достоту синій покій — так багато було в ньому Синіх книг. Ціле військо їх, безнастанно поповнюване новими рекрутами, доводило там усе те, що вони могли довести (цебто, що вам завгодно). В тому зачарованому покої переводилось на цифри, точно підсумовувалось і врешті розв’язувалося щонайскладніші суспільні проблеми — шкода тільки, що люди, яких вони стосувались, не мали змоги про те дізнатися. Уявіть собі астрономічну обсерваторію, де нема жодного вікна й де сидить астроном, що дає лад зоряному небові самим лише пером та чорнилом на папері: отак і пан Товкматч у своїй обсерваторії (а таких, як вона, є чимало) навіть не відчував потреби хоч би одним оком глянути на міріади людей, що роїлись у довколишньому світі, а міг вирішувати їхні долі на грифельній дошці та втирати їхні сльози брудним шматочком губки.

Ось до цієї обсерваторії, похмурої кімнати, де убійчо точний годинник вицокував секунди неначе молотком по вікові домовини, і зайшла другого дня Луїза. Одне вікно кабінету дивилося на Кокстаун, і коли вона сіла навпроти батькового бюрка, перед очима її постали високі комини та довгі хвости чорного диму, що важко підіймались угору вдалині.

— Люба моя Луїзо, — сказав пан Товкматч, — я тебе вчора попередив, що ми говоритимемо про дуже серйозну справу, отож вислухай мене уважно. Ти дістала таке гарне виховання і — я радий це сказати — так добре засвоїла все, чого тебе вчили, що я цілком покладаюся на твій добрий розум. Ти не запальна, не мрійлива, ти звикла судити про все, керуючись не почуттями, а холодним розумом і розрахунком. Саме так, я певен, ти сприймеш та зважиш і те, що я маю тобі зараз сказати.

Він помовчав хвильку, немов йому хотілося, щоб дочка відповіла щось. Але вона не розтулила уст.

— Люба моя, у мене просять твоєї руки.

І знов він трохи помовчав, і знов вона ані словом не відмовила. Це так його здивувало, аж він ще раз лагідно проказав:

— Твоєї руки, доню.

Аж тоді вона озвалася цілком незворушно:

— Я чую, тату. Я вас слухаю, не турбуйтесь.

— Чудово! — мовив пан Товкматч, аж усміхнувшись заспокоєно. — Ти навіть розважливіша, ніж я сподівався, Луїзо. Чи, може, те, про що я маю тебе повідомити, не така й несподіванка для тебе?

— Цього, тату, я не можу сказати, поки не почую, про що йдеться. Несподіванка чи ні, а я хочу почути все з ваших уст. Хочу, щоб ви самі сказали, тату.

Дивна річ, але пан Товкматч ту хвилину був далеко не такий спокійний, як його дочка. Він узяв зі столу розрізального ножа, покрутив його, поклав назад, тоді знову взяв у руку й навіть подививсь одним оком уздовж леза, обмірковуючи, як же повести мову далі.

— Твої слова, люба моя Луїзо, цілком розумні. Отже, я взявся повідомити тебе, що… ну, коротше, пан Горлодербі сказав мені, що він багато років з великим зацікавленням і втіхою стежив, як ти зростаєш, і багато років сподівався діждатись нарешті того дня, коли він зможе посвататись до тебе. І ось цей день, що його він чекав так довго і так, завважмо, вірно, настав. Пан Горлодербі просить твоєї руки і доручив мені переказати це тобі та висловити його надію, що ти поставишся до його сватання прихильно.

Запала мовчанка. Убійчо точний годинник цокав глухо. Чорний дим удалині наче ще погустішав.

— Тату, — мовила нарешті Луїза. — Ви гадаєте, що я кохаю пана Горлодербі?

Це несподіване запитання вкрай збентежило пана Товкматча.

— Доню моя, — відповів він, — я… що я можу тут гадати?

— Тату, — провадила Луїза таким самим тоном, як і перше, — ви жадаєте, щоб я кохала пана Горлодербі?

— Ні, ні, доню. Я нічого не жадаю.

— Тату, — далі провадила вона, — пан Горлодербі жадає, щоб я його кохала?

— Донечко, — сказав пан Товкматч, — далебі, на твоє запитання важко відповісти.

— Важко відповісти "так" чи "ні", тату?

— Авжеж, доню. Бо ж… — Тут можна було вдатися в розважання, і він ураз підбадьорився. — Бо ж відповідь у даному разі цілком залежить від того, в якому значенні вживаємо ми цього слова. Пан Горлодербі має занадто велику повагу до тебе — і до себе також, — щоби жадати якихось витребеньок, химер чи сентиментів (це все синоніми). Ти ж виросла в нього перед очима! То невже таки він зміг би настільки забути за твій добрий розум (не кажучи вже за свій власний), щоби сподіватись від тебе чогось такого! А тому, можливо, саме слово — це я тільки висловлюю свою думку, доню, — тут не дуже доречне.

— Якого ж слова, тату, порадите ви мені вжити натомість?

— Що ж, люба доню, — сказав пан Товкматч, що вже цілком оговтався від свого збентеження, — я порадив би тобі (коли вже ти просипі поради) розглянути це питання так самісінько, як ти звикла розглядати всі інші питання, — цебто з погляду фактів. Хай люди нетямущі та легковажні заплутують у такі справи всілякі недоречні химери, всіляку бридню, що її, як поглянути тверезим оком, і на світі зовсім не існує, але чи треба ще казати, що ти в мене не така! Отже, які ми маємо факти в даному випадку? Тобі, круглим числом, двадцять років; панові Горлодербі, теж круглим числом, п’ятдесят. Таким чином, у літах ваших є деяка невідповідність, зате в майновому й суспільному становищі немає жадної: навпаки, тут ми маємо змогу відзначити цілковиту відповідність. Тепер постає питання: чи досить цієї єдиної невідповідності, щоб перешкодити вашому шлюбові? Розглядаючи це питання, корисно буде звернутися до наявних статистичних даних про шлюби в Англії та Уельсі. Цифри свідчать, що значну частину шлюбних угод у нас укладається між особами вельми нерівними за віком і що здебільшого, частіше ніж у трьох чвертях таких випадків, старіший буває саме чоловік. Цікаво відзначити, що повсюдне панування цього закону засвідчують і дані з нотаток мандрівників про звичаї тубільного населення британських володінь в Індії та значної частини Китаю, а також про звичаї калмиків, що живуть у Татарії. А тому невідповідність, за яку я згадав, навряд чи варто називати невідповідністю, бо її фактично майже не існує.