У Кокстауні була бібліотека, куди пускалося всіх. Пан Товкматч мав неабияку гризоту з того, що читають люди в тій бібліотеці: саме тут тоненькі струмочки таблиць час від часу вливалися в ревучий океан статистичних даних, звідки ще жоден норець, пірнувши хоч би й не дуже глибоко, не виринав живий і цілий. І ось прикрий, сумний, але незаперечний факт: навіть читачі міської бібліотеки вперто про що-небудь задумувалися. Вони думали про людську природу, про людські поривання, людські надії й страхи, боротьбу, перемоги й поразки, турботи, радощі й жалі, про життя й смерть простих людей. Бувал, відпрацювавши п’ятнадцять годин, вони ще сідали за книжку й читали які-небудь чистісінькі вигадки про таких, як вони, людей або про таких, як їхні, дітей. Їм припадав до серця Дефо,34 а не Евклід35 і, видно, більшу втіху давали Голдсмітові вірші,36 ніж Кокерові цифри.37 Пан Товкматч весь час силкувавсь, у пресі й не в пресі, розв’язати цю чудну задачку, але ніяк не міг витлумачити, чого в неї виходить така нез’ясовна відповідь.
— Мені остогидло життя, Лу. Я ненавиджу своє життя і всіх на світі ненавиджу, крім тебе, — сказав якось надвечір штивний не по-юнацькому Томас Товкматч-молодший у їхній кімнаті, схожій на цирульню.
— Навіть Сесі, Томе?
— Остогидло, що я мушу називати її Джуп. І вона мене ненавидить, — похмуро відповів Том.
— Ну що ти, Томе! Не повірю ніколи.
— А я тобі кажу! Вона мусить ненавидіти й зневажати все наше поріддя. Їй же в нас не дадуть дихати, поки зовсім не затуркають. Вона вже й так робиться жовта, як віск, і тупа, як… як я.
Товкматчів син виповідав ті свої почуття, сидячи перед каміном верхи на стільці, лікті поклавши на його бильце, а понуре своє обличчя на руки. Сестра його сиділа трохи збоку, в темнішому куті, й дивилась то на брата, то на яскраві іскри, що сипалися з вогню в каміні.
— А сам я, — провадив Том, немилосердно куйовдячи обома руками свою чуприну, — просто віслюк, ось хто я. Я впертий, як віслюк, і дурний, як віслюк, коли не дурніший, і живеться мені так солодко, як віслюкові, і хвицатись мені хочеться, як йому.
— Невже й мене тобі хочеться хвицнути?
— Ні, Лу, тебе б я ніколи не скривдив. Я ж зразу сказав: усіх ненавиджу, крім тебе. Я просто не годен уявити, що було б у цій нашій розкішній Кам’яній… Пустці, чи Пастці, чи… — він затнувся, підшукуючи якоїсь ще сильнішої назви рідній домівці, але, видно, вдовольнився й тією, — якби не ти.
— Правда, Томе? Це ти щиро кажеш?
— А то ж як! Та нащо про це розводитись, — відповів Том і так люто тернувся обличчям об рукав, наче умисне мертвив свою плоть, щоб і вона мучилася врівні з душею.
Сестра його хвилинку помовчала, дивлячись на іскри, тоді сказала:
— Бач що, Томе: тепер, як я вже велика, трохи не доросла, я часто отут сиджу та думаю, яка це прикрість, що я не годна тобі життя вдома скрасити. Я ж не вмію того, що вміють усі дівчата. Ні заграти тобі, ні заспівати не можу. Навіть побалакати з тобою про щось веселе, цікаве й то не вмію, бо ж я й сама ніколи не бачу нічого веселого, ані книжок ніяких таких не читаю, тож не маю чим тебе звеселити чи розважити, як нудно тобі стане.
— Та й я ж так самісінько. Щодо цього я нітрохи не кращий за тебе, а до того ж іще й віслюк, а ти ні. Як батько вирішив зробити з мене або книгогриза, або віслюка, а книгогриза з мене не вийшло, то що ж мені лишається, крім бути віслюком? От я віслюк і є, — докінчив Том безнадійно.
— Гірко, Томе, — знову помовчавши хвильку, замислено озвалася зі свого темного кутка Луїза. — Дуже гірко. Які ми нещасливі обоє!
— Е, що тобі! — відмовив Том. — Ти дівчина, Лу, а на дівчатах воно не так позначається, як на хлопцях. Мені кращої сестри й не треба. Ти моя єдина втіха, при тобі й у цьому домі… в цій домовині наче світліше, і я тебе завжди слухатимусь, як маленький.
— І мені кращого брата не треба, Томе. Коли ти так про мене думаєш, то мені й байдуже, що я не така насправді. Бо я не така, я це добре знаю, Томе, і мені дуже сумно від того… Луїза підійшла, поцілувала його й вернулась у свій кут.
— Ех, якби зібрати всі ці факти, що ними вже нам вуха протуркали, — промовив Том, аж зуби зітнувши, — та всі цифри, та всіх тих людей, що їх нагромадили стільки, та й підкласти під них тисячу барил пороху і все зразу висадити в повітря! Ну, дарма, як перейду жити до старого Горлодербі, отоді я сквитуюся!
— Як же це ти сквитуєшся, Томе?
— Та хоч побавлюся трохи, погуляю, почую щось і побачу. Надолужу собі оце моє виховання.
— Гляди тільки, щоб не вхопив шилом патоки, Томе. Бо пан Горлодербі думає так, як і наш батько, а до того ж куди шорсткіший за нього й далеко не такий добрий.
— Е, я цього не боюсь! — засміявся Том. — Я знаю добрий засіб, як укоськувати та загнуздувати старого Горлодербі.
Їхні тіні виразно малювались на стіні, але тіні від високих шаф на стінах і на стелі зливалися в одну, немовби над братом і сестрою нависала темна печера. А буйній уяві — коли б таке блюзнірство можливе було в цій кімнаті — могло б здатися, ніби то те, про що вони розмовляли, кидає на їхнє майбутнє таку грізну тінь.
— Що ж це в тебе за такий засіб мудрий, Томе? Чи це, може, таємниця?
— О, як і таємниця, то розгадки шукати недалеко, — відказав Том. — Це ти сама, Лу. Ти ж його улюблениця, його мазушка, і задля тебе він зробить що завгодно. Як він мені щось скаже проти шерсті, то я йому відкажу: "А моїй сестрі, пане Горлодербі, дуже прикро буде про це почути. Вона мене завжди запевняла, що ви до мене ласкавіший будете". Я не я, коли це його не присадить.
Не дочекавшись від сестри відповіді, Том знуджено закинув мрії про майбутнє й засовався на стільці, позіхаючи та куйовдячи свою чуприну чимраз лютіше. Тоді раптом підвів голову й спитав:
— Ти заснула, Лу?
— Ні, Томе, просто задивилась на вогонь.
— І що лишень ти там бачиш! — здивувався Том. — Я в ньому не бачу нічого. Ні, мабуть-таки дівчатам легше — ще й оцим.
— Томе, а ти справді радий, що житимеш у пана Горлодербі? — спитала його сестра повільно і якось чудно, немовби читала ті слова на полум’ї й написані вони були не дуже виразно.
— Та досить уже й того, — відповів Том, підводячись і відсовуючи стільця, — що бодай з дому вирвешся.