Навіть пожалітись у своєму горі мені не було кому. Матуся? Ні… Незважаючи на всю її доброту і любов до мене, я не могла підійти до неї з цим своїм болем, бо я заздалегідь знала її відповідь:
— Маєш те, що хотіла. Сама закинула собі хрест на плечі, а тепер неси його.
Так, сама собі закинула хрест на плечі, спробую і сама нести його!
Я попросила батька, щоб він ублагав свого інспектора не давати мені обіцяну посаду в Станіславі. Хай буде найглухіший закуток, аби тільки не Станіслав. Ми нарешті так умовились з Казимиром, що візьмемо у Станіславі шлюб (ох, то ще розмов буде, де нам шлюб брати, — в церкві чи в костьолі!) і я нишком виїду на посаду на свої дівочі документи. Просто приховаю факт, що я одружена. Працюватиму десь у провінції, а Казимир приїжджатиме до мене на неділю, а може, згодом і сам переїде туди на роботу.
Казик, цей Казик ніколи не втрачає доброго настрою і віри в краще майбутнє. Іноді тільки навіть його до живого зачепить та чи інша несправедливість, і тоді він уже безпардонно розсипається.
— Ти подумай, — аж кипить він, — що за дикість! Ми будемо жити в одному містечку, я буду вдень і вночі бувати в тебе, тобі пришиють мене, як коханця, і… наша ультраморальна громадськість вважатиме, що все в порядку. Непорядок почнеться з того моменту, як наші опікуни довідаються, що той, кого вони мали за твого коханця, це твій законний чоловік!
— Держись, — у свою чергу кажу я йому, — держись, козаче, отаманом будеш!
Єдиний дім, де я можу тепер бувати без того, щоб не наражатися на неприємності чи на якийсь несподіваний бойкот, — це дім Пястів. Хоч і тут, чесно мушу визнати, не всі однаково ставляться до мене. Старша сестра Казика і Марильки, Урсуля, недвозначно заявляє, що вона свою майбутню братову більше любила б, якби та майбутня братова була полька.
Що мені робити? Спольщитися не можу, бо тоді вийде, як каже наш народ, ні пес, ні видра.
Вчора, еге ж, учора пополудні заходжу я до Пястів і ще знадвору чую піднесений голос Урсулі. Зразу було в мене таке враження, що вона переповідає чиїсь слова і той крик в неї такий високий тому, що театралізований, але я заходжу до кімнати, а крик не припиняється. Побачивши мене, Урсуля з червоної за одну мить, так, за одну мить, стала як стіна білою. Передбачаючи якусь нову напасть, я підсвідомо, інстинктом загнаного звіряти, оглянулась за Казиком. Його не було. Я була тут сама-одна, як палець. Хоч, правда, був ще батько, але він був затихий, щоб протиставитися їм, тобто матері і Урсулі.
Ніхто не відповів мені на привітання, тільки Урсуля з блискавками в очах відразу наскочила на мене:
— Тішся! Тішся! Радій! Твої вбили сьогодні вранці куратора Єлінського…
Я остовпіла: які мої? Ради бога, при чому тут я? Я так і перепитала її. Вона аж підстрибнула:
— Та чого ти дурника з себе вдаєш? Як-то не знаєш, які твої? А скільки гатунків вас є?.. Для мене, так, для мене ви всі на одне копито…
— Дочко, — відгукнувся батько, аж мені дивно стало, що в нього знайшлося стільки відваги, — ти не забувай, що минулого тижня в Тернополі судили сімнадцять українських селянських хлопців за комунізм…
— Хай тато мені не говорить, бо тато мене все одно не переконає…
Батько послав мені розуміючий погляд, я йому відповіла з вдячністю тим самим.
"Ось тобі ще один зразок національного дикунства", — подумала я.
Скоро до хати ввійшов Казик. Він теж звідкись приніс цю новину, що через радіо встигла вже всю Польщу облетіти.
— І що ти? І що ти на це? — накинулась на нього Урсуля. Він теж тільки знизав плечима:
— Я на те скажу ось що: вартий Пац палаца, а палац Паца! Будь певна, що якби змінились обставини, то…
— Мовчи! Мовчи!.. Марто! — звернулась Урсуля до мене. — Марто, скажи хоч ти йому! Ти жінка, і ти повинна розуміти, що не може бути щастя там, де стільки сліз!
Я й слова не відповіла, тільки вийшла з хати, твердо вирішивши, що нога моя більше туди не ступить. Я почала вже морально не витримувати. Мене мучила думка, що вийде з того, коли ми з Казимиром таки поставимо на своєму і, всупереч своїм і чужим, одружимось? Будемо жити, як зачумлені, ізольовані, приречені на презирство і глум тих, що колись нашими друзями вважались… Єдина ще надія була на те, що ми зможемо виїхати з Станіслава, якщо я одержу обіцяну посаду.
Удома в нас застала я не кращий настрій. Вся моя сім'я була в жалобі, але не за куратором Єлінським, а за тими двома хлопцями, яких впіймали на гарячому і яких, неважко було догадатися, чекала шибениця.
Я ввійшла в хату, і до мене ніхто словом не озвався. Батько тільки подивився таким поглядом, що я відчула холод на піднебінні. Брат мій, отой підліток, буцімто чогось шукаючи у шафі, навмисне так штовхнув мене, що я захиталась і з розгону так ударилась головою об раму вікна, аж жовто-чорні плями закрутилися мені перед очима.
"Починається", — подумала я.
Так і було.
Після вечері батько покликав мене до другої кімнати, а братові наказав вийти з хати. Його мова була коротка:
— Марто! Так далі бути не може. Від твоїх заручин у нас в хаті настрій, як при тяжкохворому. Мама… з остраху, щоб їй хтось не ткнув у вічі тобою… перестала між людьми бувати… а ті, що заходять до неї… то тільки на те, щоб шпигнути її яким слівцем. Вона дуже переживає. Ти придивись до неї. За цей короткий час мама зовсім посивіла. Пясти, зокрема Пястова, теж тобі не раді… Тепер… як почнеться процес тих хлопців, що вбили куратора… тобі не залишиться нічого іншого, як… або з Казимиром розірвати, або з міста виїхати… Інакше не можна.
— Так, інакше не можна, — машинально повторила я за батьком.
— Ти розумієш, — сказав батько, — що можеш нас наразити на те, що нам шибки повибивають, коли не гірше щось… Отже, що ти вибираєш? — спитав мене батько.
Прикро, дуже прикро в цьому признатися, але таке мала я тоді враження, що то не батько був переді мною, а якийсь суворий, невблаганний суддя.
— Татку, — аж зойкнула я, — як ви можете вимагати від мене чогось такого? Ви ж — тато мій! Чому ви не хочете розуміти мене? А ваше серце, тату?
Сльози підступили мені до горлянки і здавили її так, що я більше слова не могла вимовити.