Ми робимо зле за звичкою. Так само й добре. Все залежить від нас: які вже ми звички виберемо. Я часто піднімаю брови, й на лобі збираються зморшки, а мама сказала, що я мушу відучити себе від цього. Вона сказала, що коли я зморщую лоба, то й на мозкові збираються зморшки, і що це не гаразд, коли буде поморщений мозок. Потім вона розгладила мені брови рукою і сказала, що я завжди повинна думати нишком:
"Розгладьтеся, розгладьтеся... " І тоді буде гладенько назовні, гладенько й усередині. І знаете, це зовсім просто. Відтоді я ніколи не зморщую брови. Я чула, що навіть хворого зуба можна вилікувати думками. Але я в те не вірю.
І моя мама теж не вірить.
Вона помовчала, злегка засапавшись. Він також не озивався. її балакучість приголомшила його. Й до того ж він страшенно хотів пити — спав-бо п’яний з відкритим ротом. Але хоч як йому пересохло в горлі й роті, він ладен був терпіти пекучу спрагу, аби лиш побути зайву хвилинку з цією дівчинкою. Він облизав пересохлі губи і спромігся нарешті на слово.
— Як тебе звуть? — спитав він.
— Джоан.
Вона й собі запитливо подивилася на нього.
— А мене — Рос Шенклін, — відповів він, уперше за довгі роки називаючи своє справжнє ім’я.
— Ви, мабуть, багато подорожували.
— Та, мабуть, багато, але ж менше, як мені того хотілося б.
— Таткові також хотілося б подорожувати, але в нього забагато роботи в його установі. Йому завжди немає часу. Одного разу він їздив з мамою до Європи. Та це було тоді, коли я ще не народилася. І на це треба грошей — щоб ото подорожувати.
Рос Шенклін не знав, чи погоджуватися йому з таким твердженням, чи ні.
— Але волоцюгам для того не потрібно багато коштів, —— підхопила вона його думку. — Мабуть, саме через те ви й подалися у мандри?
Він кивнув і облизав губи.
— Мама каже, що то дуже погано, коли людина має блукати, щоб знайти собі яку роботу. Таж у нас тут роботи доволі. Всі фермери в долині потребують людей до підмоги. А ви коли-небудь працювали?
Він похитав головою, сердитий сам на себе: суворе життя привело його до висновку, що праця варта зневаги, але зараз йому соромно було в цьому признатись. Та ще й інше спало йому на думку. Адже це чудове маленьке створіння — чиясь дочка; вона — одна з винагород за працю.
— Хотів би я мати таку дівчинку, як ти, — вирвалося, в Роса: він ураз відчув, що в ньому збудився батько. —
Я працював би не покладаючи рук. Я... я робив би що завгодно.
Вона сприйняла його слова з належною серйозністю.
— Цебто, ви не одружені?
— Ніхто не схоче піти за мене.
— Схотів би, коли б...
Вона не задерла свого носика, але глянула досить несхвально на його бруд та лахміття, і він зрозумів той погляд.
— Ну-ну, кажи далі! — мало не крикнув він. —— Шквар, не соромся. Коли б я був умитий... добре вдягнений... коли б мене поважали... коли б я мав роботу й постійно працював... коли б я був хтось інший.
І щоразу вона на знак згоди кивала головою.
— А я зовсім не такий, — шаленів Рос. — Я бридкий. Я волоцюга. Я не хочу працювати, — он воно що! І бруд мені до смаку.
На обличчі у неї з’явився красномовний вираз докору, коли вона озвалася:
— То ви казали неправду, що хочете мати собі маленьку дівчинку, таку, як я?
Ці слова відібрали йому мову, бо він відчув з усією раптовою пристрастю, що саме цього й прагнув.
Дуже тактовно, помітивши його розгубленість, вона спробувала перевести розмову на інше.
— Що ви думате про бога? — поцікавилась вона.
— Зроду його не бачив. А що ти думаєш про нього?
У його відповіді виразно відчувалася злість, і дівчинка
не приховувала свого несхвалення.
— Дивна ви людина, — мовила вона. — Вас так легко розгнівати. Я ще ніколи не зустрічала, щоб хтось гнівався, коли йому кажуть про бога, або роботу, або що слід бути чистим.
— Бог ніколи нічого не робив мені доброго, — пробубонів він сердито. В пам’яті його промайнули довгі роки каторжної праці в таборах, та копальнях. — І робота мені теж; ніколи не помагала.
Запала тяжка тиша.
Він дивився на неї занімілий, опанований жагою батьківства, стидаючися своєї незлагідливої вдачі і напружуючи мозок, аби щось сказати. Вона задивилася на хмарки, а він поїдав її очима. Крадькома він простяг сбою брудну руку й обережно торкнувся подолу її сукенки. Йому здавалося, що чарівнішого за неї створіння в цілому світі немає. З далеких заростей усе ще долинав перепелячий крик, і все дужче розлягався робочий гомін з навколишніх виноградників. Страшна самотність пригнітила його.
— Я... я негодяща людина, — пробурмотів він хрипко, немов каючись.
Дівчинка кинула на нього погляд своїх блакитних очей і знову, здавалося, перестала його помічати. Мовчанка ставала нестерпною. Він відчував, що міг би віддати цілий світ, аби тільки притулитися губами до йодолу її сукенки, якого торкався рукою. Але він боявся налякати її. Облизуючи пересохлі губи, він напружено шукав, що б його ще сказати.
— Це не долина Сономи, — вимовив він урешті. — Це — казкова країна, а ти — фея в ній. А може, я сплю й мені все ввижається? Я не знаю. Ми обоє не знаємо, про що нам розмовляти, бо ж звісно — ти фея і знаєш саме тільки добре, а я прийшов з лихого зіпсутого світу.
Виговоривши все це, він замовк, чекаючи на якісь думки, задихаючись без них, мов риба без води.
— І ви мені розкажете про той лихий, зіпсутий світ, — зраділа вона, плескаючи в долоні. — Мені страх кортить почути, який він.
Він аж здригнувся, подивившись на неї і згадавши отих паплюг, що їх знав із клятого свого життя. Виходить, вона не фея. Вона — справжнє земне створіння, і нахил до лихого закладено в неї, як і в нього самого, коли він ще лежав у матернім лоні. Недурно ж їй так кортить про все те знати.
— Ні, ні, — всміхнувся він, — цей чоловік з лихого й зіпсутого світу не розповідатиме тобі про лихе. Вігі розкаже тобі про те добре, що є в цьому світі. Розкаже тобі, як він любив коней, коли був ще хлопчиськом, і про першого коня, що на нього сів верхи, і про першого о ного власного коня. Коні не такі, як люди. Вони кращі. Вони чистіші за людей — чистіші, далебі, в усьому. Слухай-но, маленька феє, я хочу сказати тобі одну річ — справжнє диво! — коли ти сидиш на втомленому коні, десь уже після довгої-довгої дороги і тільки-но мовиш йому слово, як він під тобою стрепенеться й помчить тебе знов уперед. Коні! їх я любив ізмалку. Та й досі люблю їх до нестями. Справді. І я був колись ковбой.