— А ти хіба його знаєш? — відказує вона мені.— Хіба ти знаєш, хто він?
— Хто він, не знаю,— кажу я їй,— і якого він роду, мені теж невідомо, але уявляю собі, що він походить з великих аристократів. Батько його був, мабуть, або пастухом, або сторожем, або так собі, п'яничка...
Озивається тоді до мене Хава:
— Хто був його батько, не знаю і не хочу знати, для мене всі люди рівні. Але що він сам людина незвичайна — це я знаю напевне...
— А саме,— питаю,— що то за людина? Цікаво послухати...
— Я б тобі,— каже вона,— сказала, але ти не зрозумієш. Федько — це другий Горький...
— Другий Горький? — кажу я.— А хто ж був перший Горький?
— Горький,— каже вона,— тепер мало не перша людина на світі.
— Де він мешкає,— кажу,— твій мудрець? Якого роду його праця і які проповіді проповідує він?..
— Горький,— озивається вона до мене,— це уславлений письменник, тобто людина, що пише книжки, чудова, винятково чесна людина. Походить теж з простого стану, не вчився ніде, всього досяг самотужки... Ось його портрет.
Так каже вона мені і виймає з кишені портретик та подає його мені.
— Оце,— кажу,— і є твій праведник, реб Горький? Я б міг заприсягтися, що десь його бачив, чи то він вантажив на залізниці лантухи, чи то в лісі тягав колоди...
— То це, на твою думку,— каже вона,— погано, коли людина працює, своїми руками заробляє на хліб? Ти сам хіба не працюєш? А ми хіба не працюємо?
— Так, так,— кажу,— маєш рацію, про це виразно сказано в Біблії: "В поті чола твого",— коли не працюватимеш, то з голоду здохнеш... Проте,— кажу,— не розумію, які тут діла має Федько! Я б радів більше, коли б ти була з ним знайома на відстані: тобі не слід забувати,— кажу,— "звідки ти прийшов і куди йде",— хто ти така, а хто він!..
— Бог створив усіх людей рівними,— відповідає вона мені.
— Так, так,— кажу,— бог створив Адама за своєю подобою. Але не слід забувати, що кожний мусить шукати собі рівню, як у Біблії сказано: "Кожний згідно з можливостями своїми..."
— Дивна річ! — озивається вона до мене.— Про все у тебе сказано в Біблії! Може, там сказано і про те, чому люди взяли і поділилися,— каже вона,— на євреїв і неєвреїв, на господарів і рабів, на панів і жебраків?..
— Те-те-те,— кажу я,— ти вже, здається, доню моя, заїхала біс батька зна куди!
І я пояснюю їй, що так уже повелося на світі з перших днів його створення.
— Чому ж так повелося на світі? — запитує вона мене.
— Тому,— кажу,— що таким створив бог свій світ...
— Навіщо ж,— відказує вона,— він так створив свій світ?..
— Ет! — кажу я.— Коли ми почнемо ставити такі запитання — чому так і чому так, розмові кінця-краю не буде!..
— На те бог дав нам розум,— озивається вона до мене,— щоб ми ставили запитання!..
— У нас є такий звичай,— кажу я,— коли курка починає співати, як півень, її треба негайно віднести до різника...
— Може, досить вам горлати? — озивається до мене моя жінка Голда з хати.— Борщ стоїть на столі вже цілу годину, а він усе псалми виспівує!..
— Ось маєш,— кажу,— ще одну на мою голову! Недарма застерігали наші мудреці, що баба може наговорити тобі сім кіп гречаної вовни. Ідеться про істотні справи, а вона тут із своїм зеленим борщем!..
— Зелений борщ,— каже мені на це Голда,— може, не менш важлива річ, ніж усі твої важливі справи...
— Мазл-тов! — кажу.— Ось маєш нового філософа, щойно з-під печі! Не досить, що дочки такі великорозумні, то і Тев'єва жінка почала з припічка шугати в саме небо!..
— Коли вже,— каже вона,— зайшла мова про небо, то чи не пішов би ти в пекло, під три чорти!..
Як вам подобається, скажіть, будь ласка, така відсіч натщесерце?..
Одне слово, облишмо, як ви кажете, царевича і візьмімось до царівни, чи то пак я маю на увазі попа, побив би його грім! Одного разу присмерком повертаюся додому з порожніми глечиками і наближаюсь уже до околиці села, аж тут назустріч їде піп на своїй залізом кутій бричці, сам своєю персоною поганяє, а розчесана борода його майорить на вітрі. "Тьху на твою голову,— думаю собі,— гарна зустріч!"
— Добривечір! — звертається він до мене.— Чи ти не впізнав мене, чи що?
— Забагатієте скоро,— відповідаю йому, скидаючи шапку, і хочу їхати далі.
— Почекай хвилинку, Тевелю,— каже він,— чого так поспішаєш? Мені треба сказати тобі кілька слів.
— О,— кажу,— аби щось путнє, будь ласка, а як ні, то нехай буде іншим разом...
— Що означає, по-твоєму,— каже він,— іншим разом?..
— Іншим разом,— відповідаю,— означає в мене, коли месія прийде...
— Месія,— каже він мені,— уже прийшов.
— Це я вже чув,— кажу,— від вас не раз. Скажіть мені, панотче, щось нове...
— Оце,— каже,— я й хочу зробити. Я хочу з тобою говорити про тебе самого, тобто про твою дочку...
Тут у мене одразу тьохнуло серце: яке відношення має він до дочки? І я озиваюся до нього:
— Мої дочки,— кажу,— боронь боже, не такі, що треба за них говорити; вони вже самі можуть за собою обстати...
— Але тут,— каже він,— така справа, що вона сама не може говорити, хтось інший мусить говорити, бо тут ідеться про важливу річ, власне, про її долю...
— Кого стосується,— кажу,— доля моєї дочки? Мені здається, що коли мова зайшла про долю, то я своїй дитині батько до ста двадцяти років чи ні?..
— Звичайно,— каже він,— ти своїй дитині батько, але ти, сліпий, не бачиш, що твоя дитина поривається до іншого світу, а ти не розумієш її або не хочеш її зрозуміти...
— Якщо я її не розумію,— кажу,— або не хочу її зрозуміти, то це вже інша справа, про це,— кажу,— можна трохи посперечатись. Але чого, панотче, це вас обходить?..
— Мене,— каже він,— це дуже обходить, бо вона тепер під моєю опікою...
— Як то,— кажу,— під вашою опікою?
— Дуже просто, вона тепер під моїм наглядом,— каже він і дивиться мені просто у вічі, розчісуючи при цьому свою гарну широку бороду.
Я, розумієте, аж підскочив на місці:
— Хто? Моя дитина під вашим наглядом? За яким правом? — кажу я і відчуваю, що мене охоплює лють.
А він озивається до мене спокійненько, з усмішкою:
— Тільки не гарячись, Тевелю! Спокійно,— каже він,— ми краще порозуміємось. Ти знаєш, я тобі,— каже,— боронь боже, не ворог, хоч ти єврей. Ти знаєш,— каже він,— який я прихильний до євреїв і як мені болить серце, що вони такі вперті, затялись так і не хочуть зрозуміти, що їм добра бажають.