Терра інкогніта

Страница 3 из 4

Нина Бичуя

Він так лежав і говорив сам до себе, а я уявляв немолоду жінку, якій він повинен усе розповісти, я собі її дуже чітко змалював; і все те раптом незрозуміло й міцно зв'язалося з моїм малим, і від тієї миті я почав по-справжньому думати про нього.

Увечері розбурхалася гроза, в нашій дерев'яній прибудові зібралися знайомі — галасливі преферансисти, вони грали і грали без перепочинку до півно-

чі, при світлі мого ліхтарика, а я не грав, слухав, як сперечаються преферансисти, як безугавно гасає між смугами дощу вітер, ловив у— щілинах між дошками спалахи блискавки і по-справжньому думав про свого малого. Згадував його зовсім крихітним (на колінах: "їхали, їхали в ліс за горіхами, їхали...), і трохи старшим ("Ти поганий хлопчик — навіщо ламаєш деревце?" — "Я поганий? Я поганий. Тоді мене зовсім не треба!"), і ще старшим, коли він зламав руку, а я сидів над ним, ледве вгамовуючи в собі розпач^ і все говорив: "Не стогни, ти ж мужчина",— і говорив так тому, що не міг чути стогону дитини, хотів сам кричати від його болю.

Потім згадував, що траплялося в дитинстві зі мною, і знову — що з ним, і вже годі було розрізнити, хто із тих хлопчаків був справді мною, а хто — моїм малим сином.

Майлсе над ранком я згадав ще один випадок, один дуже прикрий випадок, власне, я того ніколи не забував, але просто тоді, перед світанком, усе зрозумів. Ми були з малим над річкою, я сказав йому: "Ходімо, попливемо", а він не пішов, відмовився, пояснив, що просто не хоче. Я жартома потяг його за руку, а він раптом уперся, почервонів, і не рушив з місця, і видирався. Я збагнув, що він боїться, то просто страх, звичайнісінький страх, я сміявся і казав: "Ти боїшся, чого ти боїшся, ми ж удвох".— "Ні, не боюся,— кричав малий,— просто не хочу!". Ольга видирала у мене з рук малого, а я тягнув його до води, я його ненавидів, ненавидів себе самого за своє безсилля перед ним і перед його страхом, я нічого не міг зроби-ти, не міг примусити його ввійти у воду—і був ладен побити сина тієї миті за його страх, за власне безсилля: адже і в мені жив страх — нехай не перед водою, нехай перед чимось іншим,— але ж і в мене був страх раніше, в дитинстві, і потім: страх відповідальності за власні вчинки, страх перед, болем, перед власною нікчемністю. Страх померти, страх бути смішним, обдуреним чи зганьбленим — скільки різних відтінків страху! І раптом, побачивши той страх у синові, я хотів перемогти його, зламати. Ольга видирала дитину з моїх рук, а я нестямно і привселюдно лупцював свого сина, хльостав свій власний страх. Аж доки не отямився, доки не помітив, що малий дивиться на мене потемнілими, висушеними ненавистю очима, не плаче й не кричить, а тільки дивиться просто в мої зіниці. Я відпустив його, він зовсім спокійно мовив:

— Дуже добре. Зате тепер у воду я вже ніколи не піду.

Згадуючи цей випадок я думав, що мушу мати малого при собі. Решта днів над морем — з Ганнини-ми поцілунками, і любов'ю, і пляжем — здавалися мені неймовірно довгими і пустими, ніби хтось лускав горіхи, купа горіхів, купа шкаралупок—і хоч би одне ядро, одне здорове, гарне ядро.

...Гроза таки буде. Дерева під вітром мало не стеляться уздовж тротуарів запорошеним гіллям. Пахне місто — дивно пахне місто перед грозою: сумішшю людського поту, машинами, пилом і привіяним здалеку духом сіна.

Ускочив раптом у мої чотири стіни син; я не сподівався, що він прийде, а він ускочив, з розгону впав на постіль:

— Геніально, я встиг перед дощем! Зараз як уперіщить! Дай щось проковтнути, я смертельно хочу їсти!

Він жував ковбасу і хліб, присипав сіллю і перцем, аж мені запекло піднебіння, коли я дивився на нього,— а він хоч би що, він позирав на мене усміхнено і, як завжди, поблажливо: знаю, тобі приємно дивитись, як я їм, тобі приємно, що ти можеш нагодувати свого зголоднілого сина.

— Вони надумали ввіпхнути мене на літо до яко-

гось спорттабору. Розумієш чи ні? — виголосив мій зголоднілий син і подивився на мене якось збоку, уже не поблажливо, а з тривогою і з вимогою співчуття.

І поки я розмірковував, що означає той погляд, малий пояснив:

— Я перейду до тебе жити.

Синове рішення приголомшило мене. Треба пояснити йому, що історія із спортивним табором не повинна переважити терези на мій бік; коли йому не хочеться до табору, то це зовсім не резон, що треба тікати від матері: хтозна, може трапитися щось і поміж нами,— і тоді він кинеться від мене до матері?

— Ти не бійся, тату, я давно вже обміркував. Я принесу завтра свою валізку. Будемо жити удвох, татку.

Будемо жити удвох. Я і мій син. Чи не цього я прагнув, щоб він сам прийшов, щоб ніхто не смів, не мав права мені сказати: ти відняв його від матері, ти підкупив його? Чи не цього бажав? То чому ж мене не заливає радість? Чому не хапаю хлопця в обійми, не кричу, як божевільний? Ніколи ж досі, з часів дитинства, я не бажав чогось так сильно, як оцих слів: "Будемо жити удвох, татку!"

— Татку,— говорить мій син і дивиться на мене, як видерте з гнізда пташеня,— татку, ти що — не радий? Може, ти не хочеш?

— Що ти говориш, малий, як я можу не хотіти! Таж ти знаєш. Але...

— Може, ти боїшся? Але ж мені вже дванадцять років.

А я влаштовував для нього розваги з повітряним змієм і літаками... Що я знаю про свою дитину? Що нам відомо про наших синів?

Дощ линув. Треба зачинити вікна — заллє підлогу. Підлогу у моїй фортеці.

2. ДІАЛОГ З ЖІНКОЮ

Ганна відчинила двері своїм ключем.

— О, то ти вдома, Олексо? А чому ти не вмикаєш світла? Я думала, тебе нема.

— Гроза була, — сказав він. — Не хотілося світла.

— Біля пошти в парку, знаєш, поряд з бібліотекою, зламало каштан.

— Під корінь?

— Під корінь... Глянь, яке я вино добула,— малага! Просто диво!

Вона витягла пляшку, поставила на стіл. Посміхнулася.

— Ти сьогодні гарна,— сказав він і погладив рукою її коротко обстрижене волосся. Волосся було мокре.— Під дощ потрапила?

— Так. Теплий такий дощ. Скільки днів ми не бачилися? Як справи, Кук?

У неї сьогодні на диво погідний настрій. І гарна вона, подумав Олекса. Жаль, що до любові звикаєш і перестаєш її помічати, як не бачиш міста, в якому живеш.

— Непогано йдуть справи... Слухай, Ганно, ми тепер житимемо тут удвох.