Поволі встав, роздягся і тільки зараз помітив кошик з їжею. Михайло був і не застав! Сваритиме тепер... Він сварить також лагідно, мов винен сам у всьому... Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у перші дні заслання вони йому зустрілися, ці Лазаревські! Щирі, чарівні душі... Спершу подумав був, що то лукава щирість, що поцілунок за срібняки... І досі сором пече за ту лиху підозру, за ту невіру. Вибачився, — й "неоднократне"! — а десь на дні душі помулює, мов неодмольний смертельний гріх...
— А-а, вже прийшли?..
Не спостеріг, як одчинились двері й у них з'явився Федір. Його мундир ударив, наче блискавка; аж потемніло в хаті й душа пішла, пішла кудись униз, у прірву!.. В солдати, мо', не віддадуть — старий уже й недужий...
— Вечерю он приніс Матвійович.
— Спасибі, бачив... — ледве добув із горла слово.
— Лаявся за ваш непослух... Може, щось треба вам, то ви кажіть. Матвійович мене просив дивитись, як за дитиною...
— Ні. Все гаразд, — поспішно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. — Поїм і — спати, спати!..
— Тоді добраніч...
Двері тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очі й почув, як лоскітне душа спливає в груди... Та ні, тепер до війська не віддадуть... А раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ...
Схопився, узяв свічник. Вогонь тремтів... Свічник тремтів... Рука тремтіла... К бісу! Цього іще не вистачало, щоб він боявся!.. Треба спинити дріж!.. Отак, отак... Вогонь палає рівно... Ледь-ледь схитнувсь... То протяг... Гаразд... Тепер вечеряти! Як їсть, так робить, кажуть... Що тут приніс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якісь немов чужі...
На антресолі, в ліжку, відчув, як добре мати свою кімнату... І свій вогонь... Горить, ледь-ледь похитується, немов живий... В казармі... А хай їй грець! Навіщо про неї, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату собі поставить вікнами па широчінь Дніпра-Славути... Як же він переборов наругу ту, як витримав?.. Це ж десять років!.. Ні, трохи більше. Його взяли на річці у квітні, п'ятого, взяли жандарми; і почалися його невольничі, його "христові страсті". А вирвався у серпні, другого числа... Вважай, іще аж цілих чотири місяці!.. І, мабуть, ті чотири були найважчі... А перші — легші?.. Перші були борнею, герцем, що розпочався ще в казематах Дубельта...
У Петропавловській пробило вісім... Він чув цей дзвін і на Фонтанці, у сорок сьомому, коли сидів із братчиками в тому розбійницькому вертепі... Ці дзиґарі й гармата, яка стріля ополудні — мов "благовіст" столиці, немов нагадування синам царя й отечества, що Їх там ждуть, що. за найменший спротив чекає кара... Певно, Левко Жемчужников не все сказав, що знає. Його щось тяжко змусило гукнуть йому: "Побережись!" Даремно він не потривожив би...
У грудях біль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А може, справді треба сидіти вдома й ждати... Чого?.. Одужання. Весни. Мандрівки на Україну!.. Або жандармів... Лізе чорт знає що у голову! Як бог не видасть, свиня не з'їсть.
Дмухнув на свічку. Спати! Раненько встане. Треба кінчать портрет барона Клодта... Вічно щось та не так! Як має час, майстерню, робочий стіл — нема здоров'я, сили нема трудитися. А там, було... Йому ж сам цар заборонив писати і малювати. Ать, два, тягни носок — і все життя!.. Найдужче його обурило якраз це місце вироку. І, як не дивно, зробило дужчим, здатним піти на прю з усім, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царські, підлі його кати. Ще в кабінеті Дубельта, перед портретом грізного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, він присягнув, — звичайно, тільки подумки, — що марна праця їхня, що він не дасться зробити, з себе іграшку, захисника царя й престолу, що він ніколи не осягне того, чого його навчатимуть... А може, то було пізніше, вже на плацу в убогій Орській фортеці? І там, і там. Хіба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати відчай та безнадію!..
Проїхав хтось по Другій-Третій лінії... Невдовзі ще... А потім — вершник чвалом промчав у глиб Васильєвського. Конита били лунко, мов барабан...
...Його везли, як на пожежу. Наче там, за рікою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового воїна, грози хівинців диких і всіх, хто ще не втямив, як добре жить під скіпетром царя Миколи.
Трудно тому повірити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночі влетів до Оренбурга, зіскочив з воза й миттю... був упроваджений у передпокій самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голій, наче бубон, брудній підлозі.
Десь під обід, приласканий уже батьками-командирами, лежав собі на нарах у пересильній тісній казармі й читав слов'янську біблію, коли почулася швидка хода, стук-грюк і молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачі, яких було тут двоє, перезирнулися.
— З ким маю честь? — підвівся Тарас із нар.
— Я ваш земляк, із Гирявки під Конотопом. А звуся Федір, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? — посипав, як із мішка горохом.
— Спасибі, — хмуро сказав Тарас. Попов у Третім відділі навчив його обачності. — Я сам собі допоможу. Юнак знітився, глянув на караульних.
— Повірте, я від душі!.. — прошепотів. — Ми з братом читали ваші книги...
— А як же ви дізналися, що я це я? — всміхнувся.
— Сказав земляк, що чув про вас від офіцера, який приймав. Прибіг і ніби вдарив мене по серцю: "Вночі до нас Шевченка привезли!"
Тарас не знав, як бути. І конфірмація, і переміна стану, й далекий шлях, і ця неждана зустріч змішалися в його душі.
— Пробачте... — озвався вже привітніше до юнака. — Два місяці ледь не щодня мене терзали і так, і сяк, аби загнати на слизьке...
— Жандарми?
— Третій відділ.
— Чув про такий... Вас віддали в солдати?
— Еге ж. Із правом вислуги.
— За вірші?
— Хто багато знає, стає старим...
Постояли якусь часину тихо. А далі Федір мовив, аби його підтримати чи й справді так вважаючи:
— І тут є добрі люди. Щось зробимо для вас!..
— Спасибі.
— Я побіжу, — скривився Федір болісно. — Ждіть тут!
— А де ж мені подітися... — всміхнувся на те Тарас. — До смерті буду ждати...
На третій день його покликали до генерал-губернатора. Вели бігом. Як везли із Петербурга. Напевно, тут вважається, що швидкість рівнозначна посаді й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись.