— Дійшли до цього саме. Так пише брат.
— У вас там — бочка з порохом. Подвійний гніт, дух волі й така, як дзвін, історія!..
— Підмокла бочка...
— Висохне. Для того, певно, їдеш на Україну?..
— Ну й хитрий ти, Миколо! — всміхнувся на те Тарас. — Підсовуєш свої думки... Зі мною міг би бути й одвертіший. Ще до заслання, братику, я намагався робити щось, аби тої! порох висушити...
— Пробач, ласкав будь... Добре, щоб ти осів там, батьку пустив міцне коріння по всьому Півдню...
— Тільки б мені одужати!
— А лікар був?
— Та-а, слухав...
— І що?
— Велять сидіти в хаті... А як же в ній усидиш, коли душ за все болить, коли сатрапи хочуть селянству дати волі і в жебрацькій торбі!.. Що там чувать нового? Буде вже т хиренна воля?
— Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землі. Вив'язують такі вузли...
— Сокирою по тих вузлах, сокирою!
— Без неї нам не обійтися, батьку. Розхвилювавшись, Тарас відчув, що час іти, що сили в нього стане лише дістатись, дому. Підвівся важко.
— Вибач. Я мушу йти... Жаль, пізно ми зустрілися!..
Коли прощався з Ольгою, торкнувся її щоки своєю, а потим ще й поцілував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись так, серйозно, мов назавжди.
Надворі стало легше. Ні, він таки людина волі, простору! Напевно, це в крові у нього, від козаків, яким був степ домівкою, а шабля жінкою. А мо', й сирітські мандри дають про себе знати й на старість літ. Тоді він — боже праведний! — попоблукав...
Дороги вже попрокидали. Обабіч них здіймались гори снігу... Як він хотів побачити Кубань, Кавказькі гори — не довелося!.. Може, коли одужає і житиме біля Дніпра, поїде... Там Кухаренко намарне жде... Як кажуть, йому вже боком вилізли з засланцем дружба та листування. Хто знає, що він думає, проте нічим ні разу не дорікнув... Ні, Яків справжній і вірний друг!.. О! Хто ж то вийшов такий знайомий постаттю з дверей парадних Академії?.. Жемчужников, либонь...
— Левко! — гукнув.
Спинився, постояв мить у нерішучості й оглянувся-таки.
— Куди ж це ти тікаєш, Левку? Всміхнувся в пишні вуса, пішов назад.
— Дай, думаю, зайду провідать хворого. А він в бігах! — обняв, притис легенько, поцілував.
— Чкурнув із дому трохи. Я ж степовик, син волі...
— Тобі уже покращало? — з надією спитав Левко. Він, власне, Лев, русак, як кажуть, справжній, а так шанує щиро все українське, що радий цій маленькій зміні свого імення.
— Та ніби став оклигувати... А може, звик... Ну, як там моя землячка?
— Добре.
— А діти?
— Теж, як видно, степовики — розносять дім, — всміхнувся. — Про тебе знай питають.
— Зайду, зайду. Ось трохи ще піддужчаю... Який з недужого їм буде кінь! Лев усміхнувся:
— Мають уже сідло, гнуздечку й допитуються, де взять вівса.
— Ох бідна ж моя голівонька! — сплеснув Тарас руками. — Та як же я його жувати буду!..
Пересміявшись, пішли поволі набережною. Лев рушив перший, ніби хотів відвести друга на вільний простір, далі від Академії. Біля Неви, де сніг не був прокиданий, а тільки ледь протоптаний, він зупинився, глянув з-під брів на сфінксів, на вкриту снігом річку й сказав Тарасові:
— Читав твою "Марію"... Страшна то річ...
— Для бога чи для попів?
— Для тебе.
— Я ж не пускаю її до друку.
— А по руках вона пішла?
— Дав декому...
— Коли сюди додати ще й інші твори, вислови твої в салонах, що враз стають крилатими, та щиру дружбу з "Современником", що став уже нестерпним для вірнопідданих, то вийде мало втішного...
— Я не збираюся когось втішати, — різко сказав Тарас.
— Про тебе йдеться... Я чув, що шеф жандармів князь Долгоруков знову тобі погрожував... Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею.
— Крий боже!.. — тихо сказав Тарас. — Я звідти вже не вийду...
Він ніби був десь поряд; дивився, слухав свої слова й слова Жемчужникова і з похололим серцем уболівав за долю таки ж себе самого. Подібного з ним не було ніколи. Навіть в найтяжчі миті його життя.
— Наш "добрий" цар натішився лібералізмом і вже, вважай, готовий явити кігті... Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!..
І знову це сакраментальне "побережись"! Воно йому вже так по серцю ріже, як гострий ніж.
— То що ж мені, не жити, а берегтись? — спитав, ураз відчувши знову себе готовим до протидії та до борні.
— Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах. Он Чернишевський пише свої статті з параболами та паралелями, а б'є у ціль, бо кожному, хто має розум, ясно, про кого йдеться.
— Знаю... І все ж отак не можу. Як б'ю, то б'ю!.. Помовчали. Невою, де мілкіший сніг, ходили чорні ворони. Лискучі, горді, стримані. Ну, справжні царські птиці.
— Не знаєш, де вони живуть? — спитав Тарас.
— Хто?
— Ті круки чи ворони. Не при цареві часом?
— Так, вид у них придворний, — всміхнувся Лев. — Постав людські лиш голови — й хоч у Державну раду!..
— Піду додому, мабуть... — сказав Тарас, відчувши знову втому. Вона находить хвилями, немов туман в осіннім лузі.
— Мені також уже пора, — озвався Лев. — Скажу малим, що ти прийдеш небавом. Хоч на різдво... Домовилися?
— Вівсом нехай підзапасуться!
— Буде. Не потерпай, — обняв Тараса. — Глянеш, коли прийдеш, — я вже скінчив "Покинуту".
— Ти хитрий, знаєш, що прибіжу!..
Як Лев пішов, оглянувся і похолонув: ворони йшли по снігу до нього! За рядом ряд — лискучі, грізні, чорні...
В майстерні трудно сів на диван. Втішався тим, що мав вікно не на Неву, а в тихий дворик, де, крім колони й кількох дерев, і не було на що дивитись... Смеркалося. Пітьма вповзала важко, мов волохатий неквапний звір... Спочатку він збирався в кутках кімнати, потім поволі ріс частинами, що підповзали з усіх сторін до столу та до дивана, щоб тут зійтися, злитися у щось єдине ціле й ковтнути... зорю?..
Встав, добув вогню і запалив руками, які йому не підкорялися, високу грубу свічку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають оті лискучі ворони... Бридня! Вони давно в своїх палацах... Господи, та що ж це з ним!.. Звичайні собі круки, а він з них робить... Смішно... Трам-там-татам!.. О! Б'ють зорю?.. Ні, хтось пройшов по коридору, підстрибуючи. Це з молодих художників. Знайшов якесь цікаве рішення чи світлотінь і радий... Та ні, таки б'є барабан... Трам-там-татам! Трам-там-татам!.. Все дужче, дужче, дужче... Кудись ідуть солдатики. Напевно, цар надумав помилуватись їхнім парадним строєм. А може, стягує до себе ближче вірні свої полки? Як випустить селян на волю в одній сорочці — буде для них робота... Звідки Левко дізнався про ті погрози шефа синьо-мундирих? Де взяв "Марію"?.. Мабуть, поему дав йому Тарновський чи Лазаревський... А в колах тих, де обретається князь Долгоруков, у Лева повно родичів. Толсті, Перовські... Трам-там-татам!.. Не може він спокійно згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим "благодійником", у тім сумнім Закаспії. Хоч він і дядько Лева, а справжній пес придворний Миколи Першого... Якась дурниця вийшла... Лев, пес... Невже так вдарила йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!.. А втім, якщо згадать Мошни, Черкаси, Київ та бесіди "во назидание" вже тут-таки, в Санкт-Петербурзі, то перспектива померкне вельми, як тільки що померк недовгий зимовий день.