— Павло! Павло Абрамович!..
Його ж немає вдома... Він геть забув. А може, їм, нижегородським приятелям, не слід читать поему, в якій сліпий хіба що не вгледить суті справжньої, царя, його сатрапів і тих, хто йде за волю на муки й смерть? Не через те, що в чомусь не довіряє, а щоб не стати приводом для їх турбот, а може, і неприємностей. Цей поліцмейстер Лапа з усіми ними запанібрата. Та хто сказати може, як поведеться, коли біда, коли до —рук йому потрапить донос якогось іще Петрова а чи Ісаєва?..
Підбіг до столу, перегорнув своє нове творіння, своє дитя... Аж дивно! Чотири дні тому поеми ще не було, а зараз — ось вона, у плоті й крові!.. Жива душа, що житиме й торкатиметься душі людей... От хто її послухав би, і зрозумів би, і підказав би, що в ній не так, — старий Михайло Щепкін, земляк і друг! Йому нехай і буде вона присвячена... Приїде в Нижній Новгород, то подарує...
І мечі в руках їх добрі,
Острі обоюду,
На отмщеніе язикам
І в науку людям.
Окують царей неситих
В залізнії пута,
І їх, славних, оковами
Ручними скрутять,
І осудять неправедних
Судом своїм правим...
Накрив рукою аркуші. Таки не варто нею тут похвалятися... Поема ця не для цензури. Як ті, що писані були колись у В'юнищі та Переяславі... Для друку, — якщо дозволять, — щось нашкребе із захалявних записів, які прислав, оправивши, друзяка Герн. А це своє творіння, новий псалом, пізніше пустить між люди так, у списку, як ходять десь на Україні і в Петербурзі, — йому про це сказали! — "Холодний Яр", "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Сон", "Єретик", "Великий льох"...
Згорнув, поклав до внутрішньої кишені, — щоб не пом'ялись аркушики, — одяг кожух і вийшов з дому. Як написав поему, то став немовби більшим, аж тісно йому зробилося в своїй кімнаті, в домі. Йшов по бульвару, вулицею, що тут була, як Невський у Петербурзі, і відчував себе високим, дужим та молодим. Тепер він знав достеменно, що гнуло його весь час, що, крім обмежень на в'їзд та нагляду, гнітило душу, гнало важкі думки. Він не писав, не був поетом, тим Кобзарем, яким його заслали в Орську!.. Все повернув чи просто не дав прибити: гідність, здоров'я, хист художника і навіть, власне, волю, а музу, ту, що вивела його у перші лави борців зі злом кріпаччини й самодержавства, десь загубив сім років тому в Орській, чи по дорозі з неї до Оренбурга, чи вже в Уральську, в Гур'єві, чи на Каспійськім морі, як плив на той забутий богом Мангишлак... Тепер вона вернулася до нього знов, дихнула в душу силою живого слова!.. Він мов воскрес із мертвих, підняв і скинув камінь, яким його приклали кати-жандарми!.. Всує весь їхній труд. Тепер він може ждати, коли йому дозволять в'їхати до Петербурга!..
Ріка, що враз відкрилася йому згори широким білим плесом, забила дух. Стояв, дививсь у волзьку сиву далеч, а бачив старий Дніпро, а чув його нескорену, хоча й закуту силу... Він, врешті-решт, поїде на Україну! Там ждуть його... Принаймні він жадає дихнуть її повітрям, наповнить душу піснею, красою рік, гаїв, степів і словом із мудрих уст народу... Які слова, які пісні, які там люди, господи!..
Оглянувся, чи хто не бачить його сльози. На вулиці ані душі, пустеля. Лиш вітер, ніби граючись, жене легку поземку...
...З усіх, кого запрошував відвідати його, бідаху, в Нижньому, озвався ділом тільки старий Михайло Щепкін. Який там він у біса тобі старий! Юнак, що ради друга сів у поштові сани і крізь мороз, хурделицю помчав з Москви на берег Волги. Чотириста зимових верст!..
Читав його короткого, але такого радісного листа й поймався щастям. Є ще на світі люди — душевні, щирі, справжні!
Толстая теж прислала йому листа. На це ж різдво граф звернеться до президента Марії Миколаївни з проханням клопотатися про страждущого Шевченка, аби йому дозволили в'їзд до столиць й навчання в Академії... Коли ж то він побачить ту Академію, коли обняти зможе свою святу заступницю!..
Не міг удома всидіти. Схопив цидулку Щепкінову й пішов мерщій до Варенцова, директора театру. Той також жде великого Михайла Щепкіна, що дав люб'язну згоду зіграти в кількох виставах! Свято! Різдво різдвом, а Щепкін теж нижегородцям празник!..
У вестибюлі зустрів актрису Піунову, з якою був уже знайомий. Вона також його впізнала.
— Здрастуйте... — озвалась перша.
— Їде!
— Хто?
— Щепкін їде в Нижній! До мене в гості, — чмокнув її тендітну ручку.
— А грати буде?
— Буде! В кількох виставах.
— Як би мені хотілося зіграти з ним!.. — сказала просто, щиро й аж засвітилася від хвилювання.
— А що?.. Ви брали участь у "Москалі-чарівнику"?
— Ні.
— Жаль...
— Я можу швидко вивчити!
— Роль українська...
— Байдуже!
— Не можу вам пообіцяти, — сказав Тарас і тільки тут помітив, що й досі ще тримає в своїй руці її маленьку руку. — Я попрошу, щоб він замовив слово...
— Дякую! — вся зайнялася радістю. — Ви дуже добрі... Провів її очима аж до дверей, зітхнув і рушив до Варенцова. Чекати став ще зранку на третій день, як виїхав гість дорогий до Нижнього. Бродив довкола пошти, не пропускаючи ні тройки з тих, що приїздили. Поштмейстер вже, помітивши його старання, пообіцяв, що сповістить приїзд артиста, і попросив іти додому й чекати там. Не витримав. Надвечір знову вийшов і крізь густу хурделицю прибіг на пошту.
— Ще не було з Москви нікого?
— Дивний ти чоловік, — зітхнув поштмейстер стомлено. — Приїде — де він дінеться... Піде до вас, — я знаю, в дім Овсянникова! — або в готель...
— А може, ви...
— Проґавив? Кого? Михайла Щепкіна?.. Та я його люблю з дитинства!..
— Вибачте... Ми стільки літ не бачилися!..
— Приїде.
— Справжня віхола...
— Дорога тут стовпова; і коні, і ямщики проїдуть її з зав'язаними очима. Чи їм звикать!
— Коли ж чекати?
— Певно, десь аж опівночі... Або й пізніше... Йшли б ви додому спати. Я накажу, щоб підвезли старого під самий дім.
Не мав чого робити — пішов у сніг. А й справді, хвилюється, немов дитина... Виїхав, то буде тут. Він мандрівник бувалий. Гастролі тут, гастролі там!.. За сімдесят прожитих літ... О господи! Йому вже сім десятків... Як час біжить! Не зглянешся, як і старий... Та й нині — вже з базару. Два місяці — й він іменинник знову!.. Так ніби заснув знічев'я у тридцять три й прокинувся в сорок чотири. Пройшов крізь пекло справжнє, а наче й зовсім не жив тих літ, згадати нема чого... Ні, страшно все те згадувати! Жахливий сон... Солдатське нежитіє!.. Чому Куліш не побажав приїхати? Чи побоявся справді дурних розмов дурних людей, чи, запишавшись вельми, погордував?.. А Костомаров? Пише, що довго ждав його у Петербурзі, а сотні верст зробити круга не захотів, як їхав до Саратова... Дива, дива!.. Таки бояться братчики його особи... Нехай... Куди їм дітися, коли приїде у Петербург!.