— Тут без царя, звичайно, не обійшлося... — озвався перший Брилкін. — Тому потрібна витримка...
— І хитрий хід, — додав Павло Абрамович. — Ви якось нам казали, — звернувся до Тараса, — що е у вас заступниця, якась графиня...
— Правда. Вона добилась визволення мене з казарми.
— То, може б, ви...
— Ні! Совісно, — рішуче сказав Тарас, — Вона вже й так... Хіба що граф?..
— Він має якийсь стосунок до ваших справ? — втрутився Брилкін.
— Аякже. Віце-президент моєї Академії.
— А президент?
— Сестра царя Марія.
— Ось хід! — гукнув Овсянников. — Пишіть прощення графові, як віце-президентові, щоб вам хоч тимчасово, скажімо, на років два, дозволили зайнятись акватинтою при Академії мистецтв.
— Не жити, а навчатися, — підтримав його Микола Олександрович. — Якщо ворота замкнено, ідуть у хвіртку, пішечки...
— Подібне щось порадив мені мій друг Михайло, що в Петербурзі, — сказав Тарас. — А він почув таку пораду із уст самого графа...
— От бачите! — зрадів Павло Абрамович. — Хоч ми того не відали, а всі зійшлись на думці писати графу.
— Радять мені також не їхати, як тільки можна, до Оренбурга, а тут чекати паспорта...
— Це ми берем на себе, — всміхнувся Брилкін. — Лапа не підведе.
— І що б я без вас робив у Нижньому! — гукнув Тарас, розчулений їх співчуттям. — Пропав би!..
— І ми без вас пропали б... — врочисто мовив Брилкін. І уточнив: — Без декабристів, Герцена, Шевченка, Чернишевського...
— Ну-у, це вже ви... — зніяковівши, почав Тарас.
— Пишіть листа до графа, — прийшов йому на поміч Павло Абрамович. — І хай господь вам помагає! Брилкін подав тим часом руку:
— Вже мушу йти... Я вірю, що скоро ви засмутите ниже-городців своїм від'їздом у Петербург.
— Устами б вашими та пити мед, Миколо!.. — обняв Тарас людину, яка зустріла і прихистила на цій землі, у місті, що стало йому надійним домом в тяжку годину...
...Сидів, як пес на прив'язі, й ждав із столиці вістки. Послав листи Толстому, Толстій, Михайлу Лазаревському... А вчора — Щепкіну та Кулішу: з проханням, щоб приїхали до нього в Нижній Новгород на тиждень-два... Сидить і жде... Ні, він купається в книжках, журналах! За десять років стільки, — по царській милості! — він не пізнав, не прочитав, не осягнув, що нині все вбирає в себе, всмоктує, як грунт сухий живлющу воду. Може, воно й на краще, що не приїхав просто у Петербург... З'явився б таким собі пустельником, що ні про що, для інших знане, звичне, не чув і краєм вуха... А так приїде гоголем, як із Сорбонни!.. Бідний Микола Гоголь... Згубив життя велике, зачах... Жаль, що вони не стрілись, не познайомились!.. Тепер уже хіба на тому світі... Тут в Олександра Гранта, англійця тілом і душею, він вперше побачив твори Гоголя у виданні Пантелеймона Куліша та Терпенову "Полярную Звезду"; обкладинка її кричала профілями п'ятьох великих мучеників, повішених царем Миколою... Як добре було б, щоб вибили медаль на пам'ять про цю мерзенну, страшну подію!.. З одного боку портрети п'ятії великомучеників із написом: "Перші російські провісники волі", а на звороті — портрет Миколи-Тормоза і напис:
"Не перший російський коронований кат"!..
Вже тут недавно він познайомився з одним із декабристів Іваном Анненковим, що переїхав після амністії з Сибіру в Нижній. Аж до години ночі вони бесідували про все відверто й щиро, як два вигнанці, воїни свободи й правди...
Нині йому наснилась Орська, її в'язниця каторжна, в якій сидів сім років тому влітку, після доносу прапорщика, застуканого в чужої жінки... Хурдига та розбурхала його всесвітні роздуми. А ще так звані петрашевці, яких слідом за ними заслали в ті забуті богом землі... Теж воїни свободи й правди!.. Микола-цар життя поклав на стримування цієї хвилі мислення, жадання волі. Замучив сотні, тисячі, а не здолав, як і Нерон, нової віри. Вона міцніє, входить в серця людей, спонукує до боротьби!..
Не згледівся, як сів до столу. Давне, напівзабуте щось розросталося в його душі, шукаючи собі простору, дії. Він не одразу навіть збагнув цей стан. Не відгукнувся радістю. Рука сама знайшла папір, взяла перо, яким учора ввечері писав листи... Всі самодержці схожі, й усі борці за волю подібні теж... Микола-цар — мов рідний син Нерона чи тінь його... Володар, що не стримується народом, став тираном, звіром... Нерон ним став, і став Микола — російський імператор. Де Рим, а де Санкт-Петербург, та суть одна! Історія внесла лише поправки на час і простір, та на місцеві звичаї, а люди, душі їхні — як і були. Нерон карав провісників нової віри, Микола теж...
Вмочив перо... Аж дивно, отой крилатий душевний стан, що переймав його в хурдизі Орській, озвавсь луною нині... Гадав, що він давно пропав, що вмер, іще не народившись, високий вірш, аж ні — пройшов крізь муштру, недолю, відчай і в добрий час устав із тліну й попелу!..
Давно вже я, сиджу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хресті
На кладовищі. Більш нічого
З тюрми не видно...
Тепер він був свідомий свого покликання, того вогню, що не погас, що тлів, як іскра, й нині зайнявся ясно й дужо. Рядки пливли, лягали вслід за пером, ба, навіть випереджаючи на мить перо, народжувалися в його душі, зливаючи в одне тривожне ціле Рим, християн, Санкт-Петербург і тих, хто став на площі біля Петра в німе каре, щоб крикнути на цілий світ про волю...
Благословенная в женах,
Святая праведная мати
Святого сина на землі,
Не дай в неволі пропадати,
Летучі літа марне тратить.
Скорбящих радосте! пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!..
Знеможений, схилив на стіл враз обважнілу голову... й побачив скорбну матір, що з божої зробилась просто матір'ю закутого в кайдани сина... Ревів святами, оргіями могутній Рим, гуляв — карав і милував — Нерон, на диво, схожий на імператора всія Русі...
Схопившись, знову споро пустив перо на біле поле аркуша.
...Молю ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненна заговорила,
Щоб слово пломенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово...
Не дописав рядка, заснув.
Чотири дні та ночі тривало чудо творення святої птиці з попелу, в який її перетворив новий Нерон і слуги його завзяті — кати людські. Чотири дні та ночі народжувалась нова поема-пісня в душі, що довго й гірко не озивалася прибитим рідним словом. Коли ж поставив крапку і, повагавшись трохи, нарік своє нове творіння "Неофітами", підвівся, впав на ліжко, схопився знов і крикнув, мов на пожежу: