— Але вони Краще знають про твоє становище, ніж ти, нещасна дитино! Ти не поїдеш!
— Я мушу їхати, мамо рідна.
— Гаразд,— скрикнула раптом вона,— гаразд! Раз таке діло, куди ти, туди й я.
Видно було, що цю фразу вона часто повторювала в дитинстві, і. тепер вона знову раптом спливла їй на уста, відродившись у пам'яті через багато-багато років.
— І не подумайте!
Однак Тереза, схвильовано бігаючи по кімнаті, вперто, по-дитячому, твердила одне і те ж:
— Куди ти, туди й я! Чому б мені не поїхати у Сен-Клер? Я почуватиму там себе в більшій безпеці, бо ти ж будеш біля мене.. До того ж я буду там мадам Дескейру. А сен-клерські жандарми не наважаться ввійти в дім Дескейру. Для членів нашої сім'ї поліція не існує. В цьому ми наочно пересвідчились ще п'ятнадцять років тому... Крім того, — додала вона, притишуючи голос, — якщо я виїду, то всі Аннині підступи розвіються в прах. Твій батько не зможе заперечити проти цього. Він не викине мене на вулицю в такому стані.
Цю останню фразу Тереза вимовила своїм звичайним голосом, так, ніби вона раптом глянула на себе збоку і сама винесла собі вирок.
Марія повторила:
— Ви навіть і не думайте про це!
Вона взяла Терезу руками за голову і похитала то в один, то в другий бік, ніби хотіла розбудити її зі сну.
— Після стількох років, мамо,, повернутися в той дім, ввійти в нього з власної волі, коли ви там мало не задушилися, коли здобули собі свободу, та ще такою ціною...
— Якою ціною? — повторила Тереза,— насупившись, і зовсім серйозно додала: — Знаєш, я більше не серджуся на твого батька. До того ж дім такий великий! Скільки в ньому порожніх кімнат! Я поселюся в одній з них і житиму там, забута, нікому не потрібна. А втім, коли вони перестануть ганятися за мною, може, й Сен-Клер уже не буде для мене тюрмою.
Тепер Терезин проект здавався Марії не таким маячним, їй, що боялася навіть подумати про те, який прийом влаштує батько після цієї другої втечі, годі було знайти краще пояснення свого вчинку, і її майбутній захист перед ним Набирав у голові конкретного змісту: одержавши лист, у якому повідомлялося про хворобу матері, вона виїхала першим же поїздом, а оскільки її викликали в Сен-Клер, не могла ж вона залишити хвору без догляду, тому й захопила її з собою. Хай тепер сім'я вирішує, що з нею робити...
— Хочете поїхати зі мною, мамо?
— Сьогодні увечері! Але таємно! Завтра Анна постукає в двері, а тут — пікого!
Тереза сміялася, потім раптом знову посерйознішала і стала дивитися на Марію благальним поглядом, ніби питаючи, чи це правда: вона ніяк не могла повірити, що ця поїздка вирішена, і почала потроху заспокоюватись лише тоді, квли почула,
і
як молода дівчина переказує по телефону текст телеграми в Сен-Клер.
— Не так голосно! — благала вона.— Анна почує.
З великими труднощами Марії вдалося попередити служницю так, щоб Тереза нічого не запримітила. Коли було замкнено останній чемодан, хвора знову почала хвилюватись: вона боялася, що її схоплять, коли вона виходитиме з дому.
Сидячи в поїзді навпроти заснулої матері, Марія знову полинула в думках до Жоржа. Завтра вона йому напише... Найголовніше — перекинути міст, не допустити, щоб усі зв'язки між ними порвались. Жорж міняється з дня на день... Якби їй вдалося побачити його, вона привернула б його до себе. От якби він був тоді вранці дома, якби прокинувся в її обіймах... Не маючи перед ким ховатися, вона схлипувала в темному купе вагона, коли раптом відчула на своєму обличчі дотик материної руки.
— Я ж тобі говорила, що він повернеться! — прозвучав нетерплячий голос матері. — І навіть, — додала вона, засміявшись,— настануть ще такі дні, коли він, як гірка редька, тобі набридне. Це буде мужчина не кращий і не гірший від інших — звичайнісінький собі мужчина...
XI
Час, який рано чи пізно справляється з будь-якою любов'ю, набагато повільніше притупляє ненависть, але врешті-решт перемагає і її. Вийшовши на перон сен-клерського вокзалу, Тереза забуває відповісти на привітання лисого мужчини, який вийшов їй назустріч. Це Бернар Дескейру, її чоловік. Зустрінь вона його на якійсь паризькій вулиці, то, напевно, не впізнала б. Він уже не такий кремезний, як колись. В'язаний коричневий светр тісно облягає кругленький животик любителя аперитивів. Він і досі не навчився вив'язувати свій мисливський галстук. З нудьгою і острахом розглядає він цю божевільну, про яку хоч-не-хоч мусить тепер турбуватися. Бо навіть не уявляє собі, що міг би чинити по-іншому. Що не кажіть, а закон є закон!
— Тату,— гукає Марія,— допоможіть їй добратися до автомобіля.
Сидячи за кермом, Бернар тішився з того, що становище водія звільняє його від обов'язку щось говорити. Пояснювати чи навіть вступати в звичайну балачку для нього дедалі ставало все нестерпнішим і жахливішим. Невідомо, чи це були лінощі, чи безпорадність, але потреба мовчати поступово перетворилася в нього в своєрідну звичку. Він не вагався проїхати уночі п'ятдесят кілометрів, аби повернутися додому тільки тоді, коли розійдуться гості. Страх зустріти на дорозі кюре або вчителя категорично впливав на вибір маршрутів його автомобільних прогулянок. Зараз він мав усі підстави бути задоволеним: Тереза приїхала, а йому не довелося навіть розкрити рота.
Хвору тимчасово помістили в маленькій вітальні, бо її кімната ще не була готова. Вона чула, як у сусідній кімнаті тихенько сперечалися, але це не викликало в неї жодного занепокоєння: замість тривоги, якою вона була сповнена весь час, тепер її охопила цілковита апатія. їй нічого не залишалося, як підкорятися їхньому присуду; вона зробить все, що їй накажуть, а зараз треба тільки одного — лягти і заплющити очі. Вона змушена сліпо підкорятися якійсь фатальній силі, такій могутній, що через п'ятнадцять років вона знову опинилась в цій маленькій вітальні, в якій колись зародилася думка про злочин. Поміняли шпалери на стінах і фіранки на вікнах, меб-лю обтягнули іншою матерією. Але тінь від величезних платанів на" площі, як і давно, сповнювала кімнату сутінками. Тереза знаходить на тих самих місцях такі знайомі й такі ненависні предмети — свідки її нещастя.