Тереза Дескейру

Страница 52 из 74

Франсуа Мориак

— Мені видався дуже.симпатичним ваш друг Монду. Вона сказала це навмання, аби тільки змінити тему розмови. Але й на цей раз мимоволі попала в точку.

— Так, я відчув, що він вам сподобався. Але,— додав із серцем,— без взаємності: він вас не зрозумів!

— Нічого було йому розуміти. Він одразу побачив, що в мені є, або, вірніше, чого в мені нема!

— В цьому й полягає ваша перевага над ним: ви зразу ж побачили його достоїнства і пройнялися повагою до них, тоді як він не запримітив того єдиного, що є у вас.

— Того єдиного?..

Вона завагалася і раптом помітила, що таким чином дала Жоржеві нагоду, на яку він чекав, нагоду розпочати випитування про те, що п'ятнадцять років тому трапилося в похмурому аржелузькому домі, оточеному звідусіль соснами. Злякавшись, вона намагалася придумати, що б таке йому відказати, але їй нічого не йшло в голову. Відчувала, що мозок її був водночас ясним і ніби паралізованим* Схилившись над вогнем, щоб не дивитися на Жоржа, чекала, що ось на неї впаде неминуче питання. Ще раз їй буде влаштовано жорстокий допит. Що робити? Розповісти цьому хлопцеві саме стільки, щоб відвернути його від неї, але разом з тим не дати йому приводу покинути Марію...

— Звичайно* ж,— мовив він,— ви єдина, ні до кого не подібна. І тому я вважаю вас здатною...

На цей раз вона звела на нього очі й майже невимушено запитала:

— Здатною на все?

Жорж Філо густо почервонів:

— Ви мене не розумієте. Я вважаю вас здатною на велике. Наприклад, ви, очевидно, така жінка, яка не стала б захищатися проти жахливого обвинувачення, якщо б навіть ви його не заслужили...

Вона підвелася, пройшла кілька кроків по кімнаті, відтак стала під стіною за кріслом Жоржа і відповіла сухо, що йому вільно думати про неї. все що завгодно.

— Значить, вам байдуже, що я про вас думаю? — запитав він тремтячим голосом.

— Нічого не має для мене більшого значення, ви це добре знаєте.

Він випрямився, став у кріслі на коліна і повернув до Те^ рези обличчя, сповнене тривожної надії.

—* Перш за все,— додала вона,— з огляду на Марію. Він зітхнув:

— Це було б чудово!..

І пробурмотів щось таке, чого Тереза навіть не дочула, тільки вгадала, що воно має означати:

— Дуже вона мені потрібна, ваша Марія...

Без сумніву, він ужив при цьому крутіший вираз. Тоді вона поглянула на нього, тобто наважилась поглянути. Те, чим ця жінка найбільше дорожила на світі, те, що доля так скупо давала їй у кількох випадкових зустрічах в роки моло* дості-і що вона вважала назавжди втраченим,—ота бентега^ яка тільки й могла заспокоїти, отой солодкий біль,— все це нараз поставало перед нею у трохи похмурому погляді очей, які жадібно впилися в її обличчя. Вона відчувала, що зараз з уст його спаде оте страшне слово, якого не витримає її хворе серце. Хотіла уникнути цього удару і, намагаючись посміхнутись, мовила:

— У мені нема аж нічого цікавого. Ви помиляєтесь...

Але не встигла докінчити фрази, як почула його голос, що видався їй зовсім незнайомим:

— Ніхто на світі не цікавить мене, крім вас.

Трохи зіщулившись, ніби чекаючи жорстокого удару, вона пробелькотіла:

— Адже ж нема ніяких підстав... Чому б я мала вас цікавити?

І нарешті була вражена в саме серце очікуваними словами, які, проте, ледве почула:

— Тому, що я вас кохаю.

Так, у саме серце! Спочатку вся вона заціпеніла од фізичного болю. Риси її обличчя скривила гримаса, яку Жорж сприйняв за вияв люті.

А тим часом у Терези не було навіть сили простягнути руку до цього переляканого обличчя. Вона не могла проронити й звуку, протестувати проти слів приниження, які лепетав в цей час хлопчина.

— Ви насміхаєтесь з мене... Я знаю, що викликаю у вас огиду...

Вона спробувала заперечити і, піднявши трохи праву руку, поклала її на непокірне, волосся хлопця, підняла його над чолом так, як це зробила б мати, яка цілує перед сном свого сина. Він заплющив очі, все ще стоячи на колінах в кріслі, спираючись ліктями на його спинку. Серце Терези не калатало вже так сильно, вона глибоко зітхнула.

— Я здаюся вам жалюгідним,— сказав він.

Вона не відповіла, бо до неї ще не повернулася здатність говорити, і ця мимовільна мовчанка здавалася красномовні-шою за будь-який протест.

— Зжальтеся наді мною,— повторював хлопчина.

Вона тільки й могла притягнути його голову до свого плеча жестом, —який і справді видався йому виявом співчуття. Оскільки Тереза більше не страждала, дарма що поза її була дуже незручною, вона продовжувала сидіти нерухомо, вдихаючи запах дешевого бриліантину з його темного волосся. Однак, дуже* швидко почувши біль у руці, вона змушена була її звільнити. Отож... з цим покінчено...

Владним тоном вона звеліла Жоржеві сісти на стільчику біля каміна, сама ж сіла в крісло, але не відкинулась на спинку, а насторожилась в очікуючій позі.

— Ви зовсім дитина,— обізвалася вона.

— Я добре знаю, що ви ніколи не поставитесь до мене серйозно. Я можу вибирати тільки між вашою ненавистю й погордою.

Ніжну посмішку Терези він сприйняв як вияв пр#еирства до себе. А вона тим часом пригадувала ті хвилини свого життя, коли от-от готова була почути ці заповітні слова: "я вас люблю", але, спонуканий дрібненькими хитрощами, противник завжди встигав затримати їх у собі. Навіть тоді, коли вона майже бачила, що вони зароджувалися на кінчиках його вуст. А сама вона скільки ж то разів міцно стискала уста, щоб з них не зірвалося визнання, яке принесло б їй тільки поразку! Бо вся гра завжди зводилася до цих жалюгідних хитрощів, до цього постійного страху, як би часом твій партнер не почув у собі впевненість і не охолов до тебе. Ця велика дитина, як кажуть, повністю дала волю своєму серцю. "Але зараз він побачить мене, — думала Тереза, — він побачить мене такою, якою я є в дійсності". Вона підвелася і швидким поглядом окинула жінку, що постала перед нею в дзеркалі над каміном. Легкий природний рум'янець прикрашував її лице, очі сяяли, на красивому чолі не було ні однісінької зморшки. Дві складки, що пролягли з обох боків носа до куточків вуст, ніскільки не старили її, а лише надавали строгого й величного вигляду. В цю мить вона бачила себе втіленою пристрастю, предметом якої була сама. У дзеркалі вона побачила свій ідеальний образ, відбитий у сяйві покірного погляду цієї несамовитої дитини.