Тереза Дескейру

Страница 41 из 74

Франсуа Мориак

— Я здамся на волю твого батька.

— Яким тоном ви це сказали! Навіть не віриться, що ці благопристойні, пройняті буржуазною добропорядністю слова 'зійшли з ваших вуст.

Тереза обірвала її на півслові:

— Досить! Чи тобі не здається, що я вже цілком вибилася з сил? На ось ключ! Візьми в шафі простирадла і постели собі ліжко в наріжній кімнатці. Як тільки відкриється пошта, я піду послати твоєму батькові телеграму... Ні слова більше!

Вона простягла їй ключа, а коли підвела голову, дівчини вже не було в кімнаті. Тереза чула, як скреготнув замок від комода, потім до її слуху долинув шум метушні, який тривав досить довго. Трохи згодом, приклавши вухо до дверей, вона вловила рівномірне, спокійне дихання. Нарешті й вона може лягти! Хоч нічого розраховувати на те, щоб заснути. Але все ж добре простягнутися на ліжку й завмерти без руху. Та не встигла вона погасити світло, як зразу наче в прірву провалилася. Стрімголов полетіла у найбездонніші глибини сну, і нічого з того, що відбулося ввечері, не з'явилося у її маренні, не вирвалося з глибин свідомості. Природа обдарувала відпочинком знесилене втомою тіло. Світанок* освітив розкидану в безладді меблю, низенький стільчик, на якому так нещодавно страждала Тереза, й пляшку з-під шампанського, забуту на круглому столику.

III

Вона прокинулася від вищання пилососа. "Вже запізно попереджати Анну,— було перше, що прийшло їй у голову.— Вона, напевно, вже заходила до малої". Накинувши на себе старий халат, Тереза вийшла до служниці, обличчя якої аж кричало від обурення.

— Ви вже заходили в кімнату?

— Авжеж! Ну й розгардіяш!

— Ви розбудили її?

— Там нема зараз нікого: вони пішли.

Тереза пройшла через їдальню і відчпнпла двері: кімнатка й справді була порожня, чемодан зник.

Очевидно, Марія поїхала поїздом на Бордо, але вона могла також піти до хлопця...

— Може, принести вам кави, мадам?

Терезу вразив фамільярний тон Анни. Вона пояснила:

— Учора ввечері, після того як ви пішли, несподівано при-" їхала до мене донька. Дивуюся, як вона пішла, не поцілувавши мене. Напевно, боялася розбудити...

— Цей візит вилікував мадам? Мадам більше не хворі? Тереза вдала, що не зрозуміла цієї іронії, і сказала, що

вона й досі почуває себе трохи втомленою. Х°ДІ Анна, прибираючи з столика пляшку від шампанського, мовила:

— Ось що помогло, мадам! — І вона зиркнула на неї на-смішливим поглядом.— Коли я була в шпиталі, мені дали його випити після операції. Це поставило мене на ноги.

Тереза знизала плечима. Вона була надто втомленою, надто байдужою, щоб завдавати собі клопоту переконувати. цю дівчину. Одягаючись, подумала: "Начхати мені на її думку". Але насправді вона так перейнялася цим, що й забула про Марію. До цього часу Тереза викликала в Анни почуття поваги, і вона завжди ставилась до неї з якоюсь боязкою, а іноді майже ніжною шанобливістю. Певно, служниці довелося наслухатися про неї чимало пліток, коли її довір'я похитнулося так швидко. От тобі й Анночка! Мабуть, доведеться} розчаруватися і в цій останній вірній їй істоті. Але про це ще буде час подумати. Спершу треба зробити найневідкладніше — послати телеграму Бернарові, аби застерегти себе од відповідальності.

Виходячи з поштового відділення на вулицю Гренель, Тереза на хвилину завагалася: повернутися додому чи ні? Знову відчути на собі презирство Анни? Вона ж не дала' жодних розпоряджень щодо обіду. Тим краще! Анца чекатиме її. Цього світлого прохолодного дня пізньої осені на вулиці так гарно і привітно. Тереза відпочиватиме на терасах кафе, забреде до якогось кінотеатру. Поки світитиме сонце, можна посидіти на лавочці десь у сквері або зайти в якусь церкву, де, сховавшись у напівтемряві серед молільниць, Тереза відчуватиме себе так, ніби викрадає чиюсь таємницю. Найважливішим було для неї не повертатися на вулицю дю Бак, не відчувати, як давлять оті стіни, що, здавалося, просякнуті її стражданням. І особливо не хотілося бачити отого нового виразу обличчя Анни, а також переживати ще раз жорстоку сцену вчорашнього вечора. "Я сама себе віддала на осуд, видала свою таємницю, можливо, даремно, якщо Марія все ж таки пішла до того хлопця... Ні з того ні з сього втратила прихильність дочки".

— Ні,— додала вона упівголоса (і зграйка школярів оглянулася, проводжаючи її очима),— сьогодні все це стало для мене байдужим. Воно більше не мучить мене.

її дивувала нечутливість до дочки, для неї більше важила думка Анни. Надія знову повернути собі прихильність Марії ще не встигла пустити коріння в її серці, але Анна, її повага й прив'язаність були хлібом і водою для цієї самітниці... Teuep у неї більше нічого не залишалося. Вона повторювала собі раз у раз: "Більше нічого! Більше нічого!" Ідучи тротуаром бульвару Сен-Жермен крізь осяяний жовтневим сонцем туман, який пахнув асфальтом і листям, вона не відчувала ніяких душевних страждань, була сповнена внутрішньої свободи, ніби оце перенесла вдалу операцію, після якої все пішло на лад; ніби вже більше не крутиться в зачарованому колі, а раптом рушила вперед до ясної мети. Невже на протязі цієї нічної битви вона несвідомо сказала якесь слово, зробила якийсь жест, що розвіяв закляття? Що ж вона зробила чи сказала такого, яке відрізняється від її щоденних слів і вчинків? У всякому разі, щось таке прояснилося перед нею, вона йшла тепер у певному напрямку.

Якби не оце недомагання, оце відчуття, що тебе щось душить, що в грудях засіла смерть, вона почувала б себе майже щасливою. Яке гарне небо простяглося над Сен-Жер-мен-де-Пре! Якою милою здавалася їй утома на молодих обличчях, що посміхалися, дивлячись на неї! їй не хотілося вмирати! У неї не було найменшого бажання вмерти!

Сидячи на терасі кафе "Два Maro", вона змушувала себе випити абсент, щоб трохи сп'яніти. "Треба задушити в собі ці докори сумління,— думала вона.— Цієї ночі я була розчарована тим, що Марія не стала більше мене випитувати. Я не вразила її так, як сподівалася. Що ж такого було в моєму житті? Злочин, який не вдався. У кожної з істот, якими кишить ця площа, є щось своє. Якби люди дійшли до переконання, що їх злочин, поганий нахил або вада не має в собі чогось оеобливого, так само, як і те, що вони називають своїми чеснотами... Мені огидне це дрібненьке задоволення, яке вселилося в мене тому, що цієї ночі я ніби ножертвувала собою задля Марії. Горло треба перегризти цьому нужденному задоволенню... Всепоглинаюче, мудре презирство до самої себе!.. Ага! Ось до чого треба йти! Ось у якому напрямі..." Махнувши при цьому рукою, вона перекинула і розбила склянку. Один з молодих людей, які сиділи за сусіднім столом, підвівся, підібрав декілька уламків і, тримаючи шляпу в руці, під сміх своїх товаришів, церемоніально підніс їх Терезі. Тереза нічого не сказала, тільки оглянула його з голови до ніг своїми про-" світленими очима. Тоді він, очевидно зніяковівши, —поклав перед нею скалки розбитої склянки і мовив серйозним тоном: