— Не можна сказати, їцоб у неї була якась зла воля,— говорила Баліонта Баліонові. — Вона робить усе, що може. Месьє Бернар уміє дресирувати злих собак. Минуло трохи часу, і ця теж оговталась, стала навіть лащитись, як та сука. Проте не слід їй довіряти...
Тереза й справді прикладала всі зусилля, аби вирвати себе з сплячки й духовного занепаду. Вона примушувала себе ходити, їсти, а особливо дивитися тверезими очима на навколишній світ. Так, вона намагатиметься говорити, усміхатися, ніби має повернутися в ланду, яку спалила, топтати її попіл і походжати поміж чорними, обвугленими соснами.
Вісімнадцятого грудня небо було запнуте хмарами, але дощу не було. Біля третьої години Тереза сиділа в Своїй кімнаті навпроти каміна, поклавши голову на спинку крісла і заплющивши очі. її збудило торохтіння мотора. З вестибюля долинув голос Бернара, й вона почула розмову мадам де ля Трав. Коли захекана Баліонта без стуку розчахнула двері, Тереза стояла перед дзеркалом. Вона рум'янила щоки і фарбувала губи. "Не треба, щоб той хлопець перелякався мене",— говорила вона сама собі.
Однак Бернар допустився помилки, не піднявшись спочатку до дружини. Син Дегілемів, який обіцяв своїй сім'ї не ловити гав, подумав про себе, що "така поквапливість досить підозріла". Він трохи одступив від Анни й підняв хутряний комір, зауваживши, що "ці сільські покої ніяк не нагрієш".
— У вас, певно, підвал під будинком? — звернувся він до Бернара.— В такому разі підлога завжди сирітиме. Хіба що заллєте прокладку з цементу.
На Анні де ля Трав була шубка з сибірської білки й фетровий капелюшок без будь-яких прикрас. (Хоч, як казала мадам де ля Трав,— "він чомусь коштує дорожче, Ніж оті наші давні капелюхи з перами та китицями. Щоправда, фетр на ньому вищої якості і куплено його в самого Лайяка").
Мадам де ля Трав довго гріла ноги над каміном. її владне, але досить одутле обличчя було звернене до дверей. Вона обіцяла Бернарові тримати себе в руках.
— Тільки не вимагай, щоб я цілувалася з нею,— попередила вона його. — Мене жахає вже й те, що я повинна буду доторкнутися до неї рукою. Бог усе бачить! Здавна відомо, що є люди, здатні на вбивство... але це її лицемірство! Ось в чому жах! Пригадуєш її слова: "Мамо, візьміть це крісло, вам у ньому буде зручніше..." А пам'ятаєш, як вона говорила про тебе? "Мій дорогенький, він так боїться смерті, консиліум уб'є його..." Бог свідок, що я ні про що тоді не здогадувалась, але оте "мій дорогенький" здивувало мене...
Тепер в аржелузькій вітальні увагу мадам де ля Трав привертає тільки одне — ніяковість, яка сковує всіх. Вона крадькома слідкує за Дегілемом, який, мов сорока в кістку, втупився в Бернара.
— Бернаре, Тобі треба було б поглянути, що робить Тереза. Можливо, воца гірше себе почуває... • >
Анна перша впізнала знайомі кроки.
— Вона сходить униз,— байдуже обізвалася вона.
Бернар стоїть, приклавши руку до серця, прискорене биття якого завдає йому болю. Якого дідька він не приїхав хоч за день наперед, треба було заздалегідь підготувати Терезу. Адже ця жінка може все поламати, навіть не зробивши чогось такого, за що можна було б їй дорікнути...
Всі застигли з обличчями, повернутими до дверей, з яких мала вийти Тереза.
Багато років по тому Бернар пригадував, що при появі цієї нужденної постаті, цього блідого й нафарбованого обличчя в голові його насамперед сяйнула думка: "Суд присяжних!" За одну мить він відновив у своїй уяві ту кольорову картинку з "Пті паризьєн", яка прикрашувала колись альтанку в Арже-лузі. Не раз своїми очима він упивався в ту, що мала страшну назву "Ув'язнена з Пуатьє".
Так само дивився він тепер на Терезу, виснажену, без краплі крові на обличчі. Як знову картав він себе, що всупереч усім і всьому не відгородився назавжди од цієї жінки, її треба боятись, як небезпечної міни, котра може вибухнути в будь-яку хвилину. Тереза була й лишилась об'єктом кримінальної сенсації! Між членами сім'ї пронісся погано прихований гул здивування і співчуття, так що молодий Дегілем'уже не знав, що йому й думати.
— Все дуже просто. Погана погода заважала мені виходити на двір, до того ж я втратила апетит і майже нічого не їла, — мовила Тереза. — Краще схуднути, ніж розтовстіти... Однак поговоримо про тебе Анно, я така щаслива...
Вона взяла її за руки (Тереза сиділа, Анна стояла) й почала розглядати. Вдивившись у це обличчя, понівечене життям, Анна добре впізнала той погляд, наполегливість якого колись так дратувала її. Вона щоразу казала:
— Коли ти перестанеш на мене так дивитись?
— Я рада твоєму щастю, дорогенька.
Вона окинула швидким поглядом "Аннине щастя" — його череп, жандармські вуса, похилі плечі, вузенький піджачок і жирні стегенця в смугастих штанях. (Аякже! Він — мужчина, як і всі мужчини,— справжній чоловік).
Відтак знову перевела погляд на Анну і сказала:
— Зніми свій капелюшок... Так... Лиш тепер я впізнаю тебе, дорогенька.
Анна зблизька бачила *її трохи перекривлене гримасою обличчя, завжди сухі очі, що не знали сліз, але їй було невтямки, про що думала Тереза. Син Дегілемів почав теревенити, що для жінки, яка любить своє кубельце, зима в селі не така вже й страшна.
— Адже в хаті завжди стільки роботи...
— Ти хочеш, щоб я тобі розказала про Марію?
— Авжеж... Розкажи мені про неї.
За мить Анна знову стала ворожою й недовірливою. Ось уже на протязі кількох місяців вона повторює з тією самою інтонацією, як у матері:
— Я все б їй пробачила, бо кінець кінцем вона хвора, але я не можу збагнути її байдужості до Марії. Можете шукати які завгодно виправдання, але мати, котра не цікавиться своєю дитиною, викликає огиду.
"Вона зневажає мене за те, що я перш за все не спитала про Марію,— читає Тереза думки Анни.— Вона не розуміє, що я зараз переповнена сама собою, цілком поглинута своїми справами. Анна тільки й чекає того, щоб наплодити дітей і повністю розчинитися в них, як це зробила її мати, як роблять усі "справжні" жінки. Що ж до мене, то мені завжди треба відчувати саму себе, і я силкуюся приєднатися до... Почувши перший крик немовляти, що його їй змайструє цей кретин, Анна забуде свою юність, яку провела зі мною, забуде пестощі Жана Азаведо... Жінки в цих сім'ях намагаються уникнути) будь-якого особистого життя. Ця самопожертва задля потомства — досить красива, я навіть відчуваю велич цього самоприниження, цього усунення на задній план власної особистості... Але я... я..."