— Ти в моїх руках. Розумієш? Будеш підкорятись рішенням сім'ї, а коли ні...
— Тоді що?
Вона* стала визивною й насмішливою.
—"зПізно! — закричала.— Ти ж свідчив на мою користь. Тепер не зможеш перечити сам собі. Боятимешся звинувачення у брехливому свідченні...
— Завжди можна дати хід новим фактам. Я зберігаю їх у письмовому столі.
— Що ти хочеш від мене? — запитала вона, вся аж трусячись.
— Я виступаю тут не в ім'я особистих інтересів. Лише інтереси сім'ї мають для мене значення. Ними завжди я й керуюся в своїх діях. Задля честі сім'ї я погодився обманути правосуддя. Хай бог розсудить мене.— Терезу пересмикнуло.— Треба, щоб люди думали, що ми дружне і нерозлучне подружжя і що аніскільки не сумніваюся в твоїй невинності. Проте я хочу застерегти себе...
— Боїшся мене?
— Боюся? Просто гидую тобою! — пробурмотів він. А відтак знов перейшов на свій, повчальний тон: — Не гаймо часу. Давай домовимось про все раз і назавжди. Завтра ми покинемо Цей дім і поселимося поруч, у домі Дескейру. Я не хочу, щоб біля мене вертілася твоя тітка. їсти тобі подаватиме Баліонта у твоїй кімнаті. Вхід у всі інші кімнати тобі буде заборонено. Але я не перешкоджатиму тобі шлятися по лісу. В неділю . буватимемо разом на обідні в церкві Сен-Клера. Треба, щоб люди бачили тебе біля мене. В перший четвер кожного місяця у відкритій кареті ми їздитимемо на ярмарок у Б., до твого батька, так, як їздили досі.
— Марія?
. — Завтра Марія від'їжджає з нянькою до Сен-Клера, звідки моя мати забере її на південь. Скажемо всім, що цього вимагає її здоров'я. Чи не думаєш ти часом, що її залишать тобі?.. Ні, треба її від тебе берегти. Вона єдина моя спадкоємиця. І коли ти могла підняти руку на чоловіка, то що тобі знищити дитину...
Тереза підвелася. Крик застряв їй у горлі.
— Так, значить, ти думаєш, що я це вчинила заради сосен... Із тисяч причин її вчинку цей бовдур не побачив жодної
і вигадав найпідлішу, наймерзеннішу.
— Звичайно, що заради них... Отак можна витруїти всіх одне по одному. Я певен, що іншої причини в тебе не було. Хоч, зрештою, все це зараз не має ніякого значення і тому більше мене не цікавить. Я не збираюся сушити цим собі голову. Ти тепер ніщо. Єдине, що залишилося від тебе,— це ім'я, яке ти, чорт побери, носиш! Через декілька місяців, коли люди переконаються, що ми живемо з тобою в злагоді, коли Анна вийде за сина Дегілема... Ти знаєш, що Дегілеми вимагають відстрочки, мовляв, хочуть іще подумати... Тільки після цього я зможу, нарешті, перебратися до Сен-Клера, а ти залишишся тут. Пустимо лутку, що ти хворієш на неврастенію або ще там на щось подібне...
— Наприклад, що я збожеволіла?
— Ні, це пошкодить Марії. Підходящих хвороб можна^най-ти скільки завгодно. Ось так.
— В Аржелузі... аж до самої смерті...— прошепотіла Тереза, відійшовши до вікна, і відчинила його навстіж.
В цю хвилину Бернар зазнав справжньої радості. Як високо піднявся над цією жінкою, перед якою завжди відчував Страх і приниження! Сьогодні вона повинна зрозуміти, як глибоко він нею гидує! Він гордився своєю витримкою. Мадам де ля Трав невпинно довбла йому, що він справжній святий. Вся сім'я хвалила його за великодушність. Вперше в житті він зазнав почуття своєї духовної величі. Холоднокровність і витримка, що їх він виявив тоді, як після довгих приготувань, продиктованих обережністю, йому розкрили правду про замах Терези, і які викликали щодо нього стільки похвал, власне, не коштували йому жодних зусиль.
В людей, які не здатні любити, ніколи не буває душевних мук. Оскільки Бернар не знав любові, то він навіть нічого не відчув, крім величезної радості, яку переживають, уникнувши небезпеки. Коротше кажучи, він відчував те, що може відчути людина, якій відкривають, що вона, не знаючи того, роками жила поруч з небезпечним божевільним. Але цього вечора Бернар втішався відчуттям своєї сили, він був господарем становища. Був захоплений від думки, що ніякі труднощі не встоять проти розуму, який логічно мислить, і вже на другий день був ладен стверджувати, що нещасним можна стати лише через власну помилку. Адже він "урегулював" цю найстрашнішу з драм, як звичайнісіньку справу. Правда, про це майже ніхто не знатиме. Все буде приховане від людського ока. Ніхто не жалітиме його. Та він і не хотів би, щоб його жаліли. Хіба є щось принизливе в тому, що ти одружився з потворою? До того ж невблаганна близкість смерті підняла в ньому інтерес до всього, що може дати життя,—до полювання, автомобіля, до всього, що їдять і п'ють, тощо.
Тереза стояла біля війна. Перед нею ледь помітно сірів гравій алей. В кімнату долітав запах хризантем, огороджених дротяною решіткою, щоб їх не столочили вівці. А далі — чорна стіна дубів закривала сосни, які наповнювали ніч духом смоли. Тереза знала, що сосни оточують звідусіль будинок, наче вороже військо, якого не бачиш, але близькість його відчуваєш. Ці вартові, які посилають їй глуху скаргу, бачитимуть, як вона скнітиме тут довгими зимами й задихатиметься в літню спеку; вони будуть свідками її повільного конання. Вона зачинила вікно й підійшла до Бернара:
— Невже ти думаєш, що втримаєш мене силою?^
— Як хочеш... Але знай, що. звідси ти вийдеш не інакше, як у наручниках.
— Ну, це вже занадто. Я добре знаю тебе: не вдавай із себе підлішого, ніж ти є насправді. Ти не захочеш накликати на сім'ю таку ганьбу.
Тоді тоном людини, яка все зважила, він пояснив, що виїхати — для неї означало б визнати себе винною. В такому випадку родина зможе уникнути безчестя лише одним способом: відкинувши її та відрікшися од неї привселюдно.
— Уяви собі, що напочатку моя мати хотіла, аби ми вибрали саме цей вихід із становища. Був час, коли ми ладні були дозволити правосуддю завершити свою справу, і, якби не треба було думати про Анну та Марію... Та ще є час. Можеш не поспішати з відповіддю. Я почекаю й до завтра.
— У мене теж є батько,— сказала упівголоса Тереза.
— Твій батько?! Але ж ми маємо з ним цілковиту погодженість у всьому. Він думає тільки про свою кар'єру, про партію та ідеї, які вона захищає; думає тільки про те, аби за всяку ціну зам'яти скандал. Слідство було припинене саме завдяки йому...