Здавалось, вона, пропрацювавши сім років у кримінальному архіві, передбачила й це запитання.
— Вони тут, у кишенях мого пальта. Карруа розплющив очі трохи ширше.
— Авжеж, — сказав він Дуці, — вона заявила мені про це, щойно прийшла сюди. — 3 пальта, що лежало на письмовому столі, він дістав два білі конверти, досить великі й грубі. — Це мескалін-шість. — Він простягнув Дуці обидва конверти й жестом попросив у Маскаранті сигарету.
Дука відкрив один із цих паперових конвертів: у ньому виявився непрозорий пластиковий мішечок; з одного боку він був надірваний, і Дука побачив, що всередині лежать маленькі, завбільшки з поштову марку, пакетики, на яких чітко стояло: "Мескалін-6". Це був саме той мескалін, що його так гарячково шукав Клаудіно.
— Яким чином це опинилось у вас? — спитав він у Сюзанни Паані (Паганіки), дочки Тоні, капітана Ентоні Паані (Паганікй); йому було просто цікаво знати.
Дуже просто, пояснила вона, таке траплялося й доти, наприклад, коли вони з Аделе та Турідду їздили обідати в "Бінаскіну"; бувало, до них підходив якийсь синьйор і передавав Турідду Сомпані два таких конверти.
— Який вигляд мав той синьйор? — спитав Дука.
— Не дуже високий, але кремезний, вельми кремезний, — відповіла Сюзанна.
Це міг бути не хто інший як Ульріко Брамбілла.
— А потім?
— Адвокат Сомпані брав конверти й клав їх собі до кишені, — розповідала Сюзанна. — Але невдовзі передавав їх мені: мовляв, покладіть, будь ласка, оце до кишені свого пальта; конверти великі, і кишені мого піджака надто віддиматимуться.
— Отже, того вечора підійшов той кремезний синьйор, — сказав Дука. — Він залишив ці два конверти й пішов собі; тоді Сомпані передав конверти вам, щоб ви тримали їх у себе, аж поки не довезете їх додому, — не хотів, щоб відстовбурчувалися кишені його піджака. Так, по-вашому, все відбулося?
— Авжеж, саме так.
Сомпані передавав їй конверти, звичайно, зовсім не тому, що віддималися його кишені; такі вже правила гри: може трапитись непередбачений випадок, особливо в машині — якась сварка, приїжджає дорожня Поліція, і при вас можуть знайти наркотик; а краще, коли його знайдуть у когось іншого, хіба не так? А ви відповідаєте: я нічого не знаю, вперше бачу. Саме додержуючись цього правила, Джованна того вечора, коли прийшла до Дуки зашиватися, залишила в його помешканні валізку з автоматом; якби щось сталося, то краще, щоб зброю знайшли в доктора Дуки Ламберті, а не в машині Джованниній чи вдома у Сільвано Сольвере.
— Отже, ви хочете сказати, що після того, як зіпхнули машину в Навільйо, ці два конверти залишилися в кишені вашого пальта і ви забули про них?
— Так.
— А коли ви згадали про них?
— У Фініксі.
— І як же ви перевезли їх з Фінікса сюди, до Мілана?
— Ніяк, просто залишила їх у пальті.
— А що б ви сказали, якби на кордоні їх знайшли і затримали вас?
— Я приїхала сюди, до Мілана, повинитись. Я сказала правду, мені байдуже, хто мене заарештує, має значення лише правда.
Дука, зберігаючи на обличчі серйозний вираз, подумки роздратовано посміхнувся: чудово, Міжнародна організація боротьби з наркотиками з приємністю довідається, що можна двічі перетнути Атлантичний океан, туди й назад, маючи при собі кількасот грамів мескаліну-6, якщо тільки вистачить глузду не ховати його, а просто покласти до кишені пальта, перекинутого через руку.
Потім він, залишаючись із вигляду незворушним, розсміявся в душі ще дужче з переполоху, який зчинився через цей мескалін: богиня помсти прибуває аж із Фінікса, штат Арізона, вбиває двох зловмисників і повертається на батьківщину, не знаючи, що везе з собою мескалін; а через ці два пакети Клаудіо Вальтрага вбив спершу Сільвано, гадаючи, що той забрав їх собі, потім Ульріко Брамбіллу, певний, що вони в нього, нарешті дав себе заарештувати й своїми свідченнями вивів на чисту воду багатьох важливих персон. Як кажуть спортсмени, у товариському поєдинку з Сюзанною Паані диявол ганебно програв.
— У мене все, — промовив Дука й підійшов до вікна, за яким саме проїжджав трамвай.
Карруа наказав Маскаранті:
— Відведіть синьйорину.
— До побачення, — попрощалася Сюзанна Паані з Карруа. — До побачення, — обернулася вона до Дуки, трохи підвищивши голос.
— До побачення, — відповів Дука й легенько вклонився; до побачення, богине помсти, богине чистого серця й сумління, богине, яка прийшла визнати свою вину, щоб — адже так кажуть? — дістати заслужену покару.
— Їй можуть дати всі п'ятнадцять років, — озвався Карруа, коли Маскаранті вивів дівчину.
Дука знову подививсь у вікно, за яким проїжджала перша вантажівка.
— Ось поглянь, — провадив Карруа. — На процесі вона наполягатиме на тому, що заздалегідь обдумала цей злочин, і ніхто, жоден адвокат не переконає її збрехати чи щось замовчати. Ні, вона скаже все, бо вона — дурепа, заплішена дурепа.
Дука обернувся й підійшов до письмового стола Карруа.
— Прошу тебе, не називай її дурепою, та ще й заплішеною. Вона зовсім не дурепа. — Він говорив напрочуд тихим голосом.
— Чому це я не повинен її так називати? — Карруа все дужче розпалювався. — Сиділа собі вдома, майже за п'ять тисяч кілометрів звідси, ніхто про неї нічого не знав, і вона не мала нічого спільного з цією зграєю. Уколошкати тих двох було святою справою, то чому ж вона повернулася сюди, щоб дістати від десяти до п'ятнадцяти років? Заради чого? Коли вона вийде з в'язниці, то матиме вже за сорок і буде пропащою жінкою. Хіба я не маю підстав сказати, що вона дурепа? Я завжди це говоритиму.
— Ні, прошу тебе, не говори так. — Дука сів поруч із Карруа і дуже терпляче, напрочуд тихо промовив: — Невже тебе не тішить, що є такі люди, як вона? Ти б хотів, щоб усі були такі, як Сомпані чи Клаудіо Вальтрага?
— Авжеж, це мене тішить, але вона занапастить за ґратами найкращі роки свого життя і ні за що. Це надто безглуздо.
— Так, вона занапастить у в'язниці найкращі роки свого життя, — сказав Дука терпляче й нахилився до Карруа. — Але саме за це ти й повинен її поважати. Хто тобі більше до вподоби — Сюзанна Паані, гідна поваги, чи ота чорна вдова з Меленьяно, яка душить своїх новонароджених дітей?
Помовчавши, Карруа відповів: