Господар виклав усе, що знав; його охопив страшний розпач, він був старий, боявся смерті й водночас знемагав під тягарем життя, тому розповів геть усе, сказав, що інколи приїздили люди, залишали валізку, а тоді з'являлися інші люди й забирали ту валізку.
— А які це були валізки, всі однакові? — спитав Дука. — Всі, приміром, зелені, але не шкіряні, із залізним кріпленням?
— Так, так, — мовив старий, — так, так, двічі були саме такі.
У двері постукали; офіціант — на зріст він був майже два метри — приніс тацю, на якій стояла чашечка кави й цукорничка. Дука взяв тацю, подякував і причинив двері майже перед носом у здорованя.
— Це один із тих офіціантів, яких до вас приставили ваші друзі? — Він допоміг старому сісти на ліжку, поклав у каву ложечку цукру. — Якщо додати трохи цукру, кава подіє швидше.
— А моє серце? — Чоловік боявся кави майже так само, як і мокрої ганчірки.
— Я вам сказав: пийте. — Дука поклав йому руку на плече й підніс чашечку до рота. — Отже, цей офіціант — друг ваших друзів. Спершу випийте, а тоді відповідайте.
Старий випив під примусом каву й сказав:
— Є ще один, їх двоє. Вони не вміють навіть мити тарілок, та й не миють, вони взагалі нічого не роблять, тільки наглядають за мною. — Знесилено посміхнувшись, він спитав — Можна, я знову ляжу?
Дука допоміг йому лягти й нагадав:
— Тепер про валізки.
Атож, про валізки. Він розповідав покірно й щиро. Сільвано Сольвере приїздив кілька разів із валізками; так, двічі вони справді були зелені, із залізним кріпленням, наче скриньки, але здебільшого то були старі шкіряні або дерматинові валізи, досить пошарпані.
— А якщо припустити, — мовив Дука, — що всередині в тих великих валізах були ці, схожі на скриньки валізки з залізним кріпленням?
Стариган задоволено всміхнувся:
— А знаєте, я теж так подумав.
Про це не важко було здогадатись, адже чим вони, ці люди, хитріші, тим дурніші; хитрість — ознака того, що не вистачає тями; брак розумових здібностей ті людці прагнуть компенсувати всілякими вигадками. Потім старий пояснив, що Сільвано Сольвере залишав тут валізку й казав йому: "По неї приїде один із моїх друзів", — не уточнюючи, ані як того друга звати, ані який він на вигляд.
— А потім? — спитав Дука.
Ворота правди почали відчинятися.
А потім приїздив адвокат Турідду Сомпані, натуралізований в Італії бретонець із хрещеним ім'ям сіцілійського походження — Сальваторе, Сальваторелло, Сальватурідду — й забирав валізку, що її залишав Сільвано Сольвере. Він ніколи не приїздив сам, а щоразу з якоюсь жінкою; ті жінки були або зовсім молоденькі — такі молоденькі, що здавалися його внучками, бо йому було вже, мабуть, за шістдесят; та згодом ці "внучки" йшли з ним нагору, до кімнати, — або ж, як серйозно зауважив власник "Бінаскіни", то була його давня утриманка.
— Може, — озвався Лука, це та сама синьйора, котра загинула разом із ним під час того нещасливого випадку в каналі, тут неподалік?
— Авжеж. — Це справді була вона. Того вечора, коли трапився нещасливий випадок, — пояснив господар ресторану, — вони вечеряли в нього — Турідду Сомпані, його давня приятелька і їхня молода гостя. Старий сказав "нещасливий випадок", навіть не посміхнувшись, він повторив слова, вжиті Дукою, так, ніби не помітив їхнього іронічного відтінку; але він усе зрозумів і просто не хотів ускладнювати сііраву.
— Скажіть, чи завжди валізу залишав Сільвано Сольвере, а забирав Турідду Сомпані?
— Еге ж, завжди було так, — підтвердив старий і сів у ліжку; від кави його обличчя набрало живішого кольору. — Але вони приїздили й просто так, без валізки, — додав він. — І ніколи не платили.
Було ясно, що тим валізкам доводилося довго мандрувати; вони вирушали в дорогу з однієї м'ясної крамниці, звідти одна дівчина — тепер уже, бідолашка, покійна — відносила їх до однієї парфюмерної крамниці, а звідти такий собі Сільвано Сольвере віз їх у "Бінаскіну"; сюди приїздив такий собі Сомпані, забирав їх, і більше про валізки нічого не було відомо. Одного вечора маршрут було змінено; з м'ясної крамниці дівчина принесла валізку до нього додому, в помешкання лікаря, якому належало приготувати її до шлюбу, а звідти Сільвано Сольвере мав її забрати й відвезти до "Бінаскіни". Та він уже не зміг забрати нічого, бо тієї ж таки ночі його самого забрала смерть — там, на Альцайя Навільйо Гранде, разом із дівчиною. І так валізка залишилась у нього.
— Як ви себе почуваєте?
— Краще.
Кава трохи підкріпила старого.
— Тепер скажіть мені, який на вигляд той другий офіціант, спільник ваших друзів.
— Він такий самий на зріст, як і той, що приніс сюди каву. Блондин. Решта офіціантів не такі високі, як ці два.
— Тоді так: цих двох ми залишаємо тут, на свободі.
— Ні, ні, ви повинні забрати їх звідси геть, а то вони мене уб'ють, як тільки дізнаються, що я заговорив.
— Але ж вони й повинні дізнатися, що ви заговорили, — спокійно пояснив Дука. — Вам треба негайно зателефонувати до тих людей, до ваших "друзів", і розповісти про все, що сталося. Скажете, приїхала поліція й погрожувала задушити вас мокрим рушником, якщо ви не заговорите, і ви були змушені все розповісти, крім одного: що ці двоє нібито офіціантів — їхні спільники. Те, що ми залишимо цих двох на свободі, й те, що ви розповіли їм про приїзд поліції, буде доказом того, що ви на їхньому боці.
Старий уже починав розуміти, але ще не був переконаний.
— Але якщо я їм зателефоную, то вони накивають п'ятами. — І очима спитав: "Навіщо все це мені?"
— Звичайно. І це — саме те, чого я домагаюся: щоб вони заметушилися, щоб думали, що їм наступають на п'яти. — Дука знизав плечима. — Я не хочу даремно гаяти час на те, щоб їх арештовувати, а потім через місяць вони знову будуть на волі. Нехай тікають і принаймні на якийсь час дадуть Міланові спокій.
Він говорив це не щиро, бо щирість — надто велика розкіш у деякі хвилини і з деякими людьми. Насправді він гадав: "друзі" збагнуть, що старий змовився з поліцією, і схочуть помститись; та щоб помститись, їм доведеться прийти по нього, а щоб прийти по нього, вони муситимуть вийти зі свого кубла.
— Вони, звичайно, втечуть, але перед тим встругнуть мені якийсь поганий жарт, — промовив старий.