Темнота

Страница 5 из 142

Самчук Улас

— Як там Вірочка? — було першим його питанням. Почав шукати по кишенях махорки, щось знайшов і закурив.

— Та що ж Вірочка… Не спить. Гарячкує, — каже Мар'яна.

Він хотів щось прикре сказати своїй жінці, але стримався і лише сплюнув на поміст.

— Ну, то кажи… То кажи… — боязко питала Мар'яна.

Він випустив дим, що ним було затягнувся, і повільно промовив:

— Збери, що там ще маємо, запряжу шкапу і щоб встигнути до першого перевозу…

— Та як? — вирвалось у Мар'яни. — То вже? То… — і очі її швидко ширшали.

Іван встав. Мар'яна відступила.

— Та куди? Куди поїдемо? — питала далі Мар'яна, чекала вибуху, але він вже отямився і говорив спокійно:

— Тим часом до батьків. Ти там з дитиною лишишся, а я поїду далі… На Донбас, до Києва, до Харкова… Ще не знаю. Подумаю. А там і вас заберу.

— Ну, а… А батько?

— Батько… Та сама знаєш… Вони ж нікуди не підуть звідсіль, — відповів Іван. Мар'яна засвітила недогарок свічки і пішла до кухні.

У просторій, півтемній, обставленій доморобними меблями, кімнаті, колишньому Івановому кабінеті, в кутку біля печі стояло дитяче ліжко, і в ньому лежала Вірочка. Звичайно вона в цей час спала. Тепер вона не спала, а лиш дуже спокійно лежала, бурхливі кучері її розсипались на подушці, щічки пашіли. Почувши прихід батька, вона одразу тихим голосом заговорила:

— Я бачила, тату, вовка…

— О! Де ж ти його бачила? — запитав Іван, і на його обличчі промайнула подоба усмішки. Підступив ближче.

— У лісі. У лісі. Дід Кандор… Тату! Казочку! Казочку!

— Спи, доню! Спи. Вже пізно. Треба спати…

Бурхливий кашель дитини перебив мову Івана, він збентежився, нахилився над нею, почав вмовляти, розраджувати. Дівчинка викашлялась і крізь півплач просила:

— Кааазочку!

Іван сів біля ліжка і почав говорити казочку про пильну кицю й лінивого котика. Казочку, яку він знав уже на пам'ять, яку не раз оповідав Вірочці, яку вона також знала, але як тільки він почав оповідати, дитина заспокоїлась, знайшла велику, теплу батькову руку, обняла її своїми маленькими, гарячими рученятами і поволі почала засинати.

І коли увійшла Мар'яна з вечерею, Іван якось ніяково, обережно визволив свою руку з обіймів дитини і встав.

Мар'яна поставила на столі вечерю і вийшла. Іван почав поволі їсти — чорний, свіжий хліб з куснем холодної яловичини і запивав липовим чаєм без цукру. Десь там далі було чути кроки Мар'яни, щось стукало, щось падало. У вікно, забите дошками, бився вітер і коливав кволим полум'ям малої, без скла, лямпочки, що висіла по середині хати, під стелею.

Іван повечеряв, устав, знову закурив, вийшов до передпокою, потягнув кілька затяжок, щось думав, загасив недокурену цигарку і пішов через кухню до батькової комірки.

Комірка Григорова нагадує печеру з затхлим повітрям. Останніми тижнями, а то й місяцями, старий ніколи не лишав її, мало чим цікавився. І взагалі він ніколи не лишав хутора, ні тоді у двадцятому році, коли "вони" вернулися, ані ніколи пізніше. Усі Морози тікали, всі переховувались, лише старий ні. Тягали, допитували, розстрілювали, знущалися — все видержав. І без приниження, без страху. Голі стіни лишилися з хутора, але не порожні. Між ними завжди був Григор.

Був він тут і тепер. Сидів на своєму місці за столом, на довгому стільці, спиною до входу, у своєму короткому, непокритому кожушку. Не повернувся і не змінив свого положення, коли Іван увійшов, а лише почав щось мимрити:

— Милосердя, ні страху Божого, ні ласки, ані причастя Святого Духа, Іване, не жди. Царство Боже не для них. Ми згрішили перед Господом Богом, і він нас недостойних карає. Незлобивою душею, смиренням і покірністю викупимо наш гріх, як той Іов многогрішний, як той митар ненаситний, як той розбійник злочестивий, що духом, серцем, розумом покаялись, що прирікли благочестивість, що…

— Батьку! — викрикнув Іван, і старий враз перестав мимрити.

— О, Іване! А чого? Що сталося? Ви мене не ждіть! Їдьте! Хай вас Бог благословить! — казав добродушно старий, ніби читав з книги. — Їдьте, діти, їдьте! Світ широкий. І не бійтесь. Вони ще до вас прийдуть, як ті брати Іосифові, що продали його до Єгипту. Голод їх зажене! Чекай, чекай! Я ось тут тобі… Лиш зачекай. О! О! Є! Книга друга Самуїлова, голова чотирнадцята… "Послав Йоаб у Текою, звелів покликати звідти мудру молодицю та й каже їй: Зробись, наче б ти була в смутку, й надінь жалібну одежину, не намащуйся олією й повертайся так, наче б ти…"

— Батьку! — знов проговорив Іван. — Ми вже їдемо! Збирайтесь і ви! Та замовчіть! — викрикнув він, коли старий знов хотів щось таке говорити. — Ви тут не можете самі лишатися. Вони прийдуть і вас викинуть.

— Куди? — добродушно й наївно спитав старий. — Викинуть? Викинуть? Заб'ють? Замордують? Ах, ти, Іване, Іване! Усі вмремо. І я вмру. І Ленін вмер. І Соломон умер… І Кир, цар Персидський… Що вони того не знають, хто їм винен? Хай мучаться. Яке нам до того діло? Що я їм поможу — діти вбогі, щенята кволі без суки, викинуті на потоплення? То лиш для тебе вони царі. Для мене вони Мишки Распутіни і все! — А потім старий враз притих, повернувся до Івана і, вказуючи пальцем на своє серце, казав: — А хутір лиши! На мене! Він тут! І будь здоров. Щасливої путі! І Мар'янку, і Вірочку… Йди, йди! Йди, Іване! З Богом! — він почав відмахуватись руками, і Іван вийшов.

У кухні, у кутку, на голому столі горіла свічка, побіч неї лежало кілька мисок, кілька ложок. На долівці лежало три клунки. Кілька буханців хліба лежало в кошику на стільці. Увійшла Мар'яна і принесла оберемок одягу. Волосся її розтріпане, очі запалі. Побачила Івана і заперечливо похитала головою. Іван так само мовчки відповів.

— Я там лишила… Хліба… І всього, — сказала вона. — Зайдеш до Кандора? — Іван не сказав нічого і вийшов.

Кандорова хижка трохи далі, у саду. Вітер шмагнув у гаряче лице Іванове, ніби вдарив його. Він нагнувся і пішов на огник, що маячів в темноті. Старий Кандор дійсно плів колиску, біля нього лежала купа лозини і милиці. На стінах, попід стінами повно різного матеріялу. Маланка закутана, мов мумія, сиділа у своєму запічку.

— Я, Іване, як тобі вже відомо, — почав старий, — нікуди не збирався їхати і нікуди не поїду. Куди викинуть? На вулицю? Мене старого? А як що до чого, то я і батька заберу до себе — вмістимось. І з голоду не вмремо… А ти, звісно, їдь, зійди з дороги, що з ними зробиш, коли їх розбісило! Проти такої хмари нічого не вдієш! Вже, кажеш, їдеш? І їдь! Я щось також не можу спати, все таке верзеться, ужі, гаддя… Не знаю, не знаю… І вона неспокійна, — кивнув головою на Маланку. — А як там мала? — запитав старий.