Темнота

Страница 126 из 142

Самчук Улас

— І я, — казав він, — говорю це цілком поважно. Ви ж не якісь ідіоти, — казав він з криваво червоними очима готовий на все, — щоб робити саме в цей час такі безглузді революції, це значить повний провал усієї нашої роботи. Пам'ятай, що у мене 180000 людей. Я маю дати країні річно півмільйона тонн вугілля, півмільйона штандартів дерева, сто тисяч тонн нафти, сто тисяч тонн барж, розбудувати п'ять міст, побудувати дві з половиною тисячі кілометрів нових доріг і замість всього того, я мушу кинути всю ту робочу силу будувати бараки, ставити кілометри колючих загород, набрати 20–30 тисяч нових дармоїдів ВОХРи, завантажити і так затяжку бюрократію новими зграями контрольорів, наглядачів і іншої непотрібної наволочі. А плян? Хто буде виконувати плян? Мені, зрештою, на все те давно наплювать, — і Мороз дійсно плюнув і то просто на перський килим кабінету залізного наркома, — але ж ви, будівничі, мусите це розуміти!

Ягода блимнув лише на Мороза своїми, дійсно сталевої барви, очима, покусав нижню губу і промимрив:

— Їдь покищо до себе і роби, як знаєш.

— Що значить, як знаєш? — кричав Мороз.

— По старому, — відповів Ягода.

— Ні! Ти мусиш всі ті свої розпорядження скасувати! — ревів Мороз.

Ягода натомість говорив підкреслено лагідно:

— Скасувати нічого не можна. Іди й роби! До побачення!

Пізніше Мороз довідався від Вормана, що всі ті розпорядження дав сам найбільший, що Ягода тут не при чому, що можна сподіватися ще гіршого, але покищо, казав Ворман, — … вони тобі нічого не зроблять, бо саме тепер вони зв'язані з англійською фірмою "Тимбер Дистрибюторс, Лімітед" контрактом на доставку 400000 штандартів дерева, а тому до зарізу потребують добрих керівних сил, бо і так добра половина з них виарештувана. За тобою ж, здається, не водиться ніяких сезонових гріхів, і тому можеш різати їм правду в вічі… Все знесуть, не знесуть лише… Знаєш чого… Конкурентів на владу… Але все таки… на майбутнє! Мороз! Держи вухо гостро! Може бути ще гірше!

Мороза страшенно здивувало те Ворманове "вони", замість колишнього "ми"… І весь той присмак кислого, але він на таке не зважає. Для нього все то лишень "ідіоти!".

Мороз вернувся в Чіб'ю, скликав нових комендантів, директорів, керівників відділів і наказав задержати всі старі порядки, аж до нового його розпорядження. У Москву пішов відповідний рапорт, відповіді не одержано, а мовчанка знак згоди.

Також і в домі Морозовому ще поглибилась дивна, вже неприхована, тиша й порожнеча. Відривний календар на Людмилиному письмовому столику безперерви показував суботу 15 грудня. Всі її прекрасні, закордонного походження, сукні спокійно висіли на своїх вішаках, всі її креми "Теже", перфуми "Коті" і навіть недокурена пачка "Зефір" були на своїх місцях. Книги, журнали, різні оздоби, розкидані її химерною рукою, валялися де попало. І Іван не має від неї і про неї ніяких вісток, зрештою не первина, останнього року вони взагалі рідко зустрічалися, але тепер це виглядає якось інакше, на всьому лежить якась таємниця приречення, що її не можна гаразд збагнути.

А Людмила дійсно переповнена своїми турботами і увійшла вона в таку смугу свого життя, якої раніш навіть не знала. Вона помітила, що її життьове коло повернулося на сто вісімдесят градусів. Вона звикла була думати категоріями всього світу — "пролетарі всього світу!", і враз Морози, враз Чіб'ю, враз царство рабства. І коли вона пригадує свою діяльність в будинку Унтер ден Лінден в Берліні 1926-7-8 роках у товаристві товаришів Зарубова, Клямши, Коломійцева, діяльність, що була спрямована на повалення всього тепер існуючого світу з недвозначними замірами побудувати інший, кращий, розуміється, новий, протягом найкоротшого часу, то їй робиться ніяково, і вона при згадці здригається, ніби вона робила який злочин. Засідання, наради, палкі дискусії, блискучі очі. Тими опанувати, тих спровокувати, інших наштовхнути одних на одних, ще інших "усунути" зовсім, тих підплатити — інтриґи, інтриґи, інтриґи, І все брехати, побільше брехати. І всіх дурити. І все в ім'я великого, кращого майбутнього, до сучасного не мати ніяких претенсій… І щойно тут при зустрічі з хуторянами Морозами, вона поставила нарешті це сакраментальне, роззброююче, дефетистичне питання: навіщо, коли ця ідея правдива, потрібно в ім'я неї робити злочини? Чи люди, що живуть тепер, є менше людьми, ніж ті, що були в минулому чи ті, що будуть в майбутньому? Чому саме вони мають нести всі тягарі і цілу відповідальність за тих, що будуть? Це просте питання ставила собі ця непроста жінка у цей карикатурний час.

Колись для Людмили було все це ясне, тепер для Людмили все це стало неясним. Більше: темним. Ще більше: позбавленим всякого глузду.

Вона просто з панічним страхом відчула, що існують живіші, життьовіші, ближчі і шляхетніші ідеали. Ідеали близьких і рідних людей, тих, з якими живеш і з якими ділиш свої життьові інтереси.

І коли Людмила це усвідомила, їй здалось, ніби вона зробила якесь дуже велике відкриття. І разом таке просте. От ніяких "великих" фраз, а твориш "велике" життя. Передусім нікого біля себе не кривдиш. Сам живеш і лишаєш місця жити іншому. Чи це так тяжко здійснювати?

Виявляється, що так. Що тяжко. Тяжче, ніж проголошувати великі фрази. Великі фрази є, а діла нема. Нема рівности, нема свободи, нема справедливости, нема добробуту. Нічого не вирішено. Величезна з безліччю проблем країна у стані повної руїни. Ні соціяльного, ні національного, ні побутового, ні релігійного, ні господарського — всі ці питання, проблеми, завдання у стані руїни.

І Людмила захотіла ці речі "пізнати". Не було для цього ніякої можливости. Не було ні товстих томів у шкіряних палітурках із золотим тисненням, не було інститутів, не було професорів. Треба пізнавати ці речі з їх перводжерел, з життя. Ось довкруги стільки живого нещастя. Йди, шукай, допитуйся. І вона почала це робити. Вона шукала жертв "великих фраз", що їх тут мільйони. Ті, що хотіли "бути рівними", "незалежними", "самостійними", "свобідними". Ті, що їх "розкуркулено", ті, що поїли своїх власних дітей. За що? Чому? Як? Хотіла наблизитись до тих людей, але… О! Це не можливо. Вони до неї не наближаються. Вони їй не вірять. Нарешті вона пригадала собі Петрова. Це зовсім те саме, що і вона сама. Колишній слідчий "особливо важливих справ", якого знала давним-давно і який давним-давно втратив чіткі риси брюнета, а обернувся у шматок живого нещастя, оброслого брудним, сивим волоссям, без руки, без надії, без майбутнього і навіть без минулого, що проживало в далекому закутку тайги, куди ледве сягала досяжність людини.