У холодну осінню негоду, на одній з великих тульських доріг, залитої дощами і порізаною багатьма чорними коліями, до довгої хаті, в одній зв'язку якої була казенна поштова станція, а в інший приватна світлиця, де можна було відпочити або переночувати, пообідати або запитати самовар, підкотив закидали брудом тарантас з напівпіднятим верхом, трійка досить простих коней з підв'язаними від сльоти хвостами. На козлах тарантаса сидів міцний мужик в туго підперезаний сіряку, серйозний і темнолиций, з рідкісною смоляний бородою, схожий на старовинного розбійника, а в тарантасі стрункий старий-військовий у великому картузі і в миколаївській сірій шинелі з бобровим стоячим коміром, ще чорнобривий, але з білими вусами, які з'єднувалися з такими ж бакенбардами; підборіддя у нього було поголено, і вся зовнішність мала то схожість з Олександром II, яке настільки поширене було серед військових в пору його царювання; погляд був теж запитує, строгий і разом з тим втомлений.
Коли коні стали, він викинув з тарантаса ногу в військовому чоботі з рівним халявою і, притримуючи руками в замшевих рукавичках поли шинелі, вибіг на ганок хати.
— Ліворуч, ваша ясновельможність! — грубо крикнув з козел кучер, і він, злегка нахилившись на порозі від свого високого зросту, увійшов в сіни, потім в світлицю наліво.
У світлиці було тепло, сухо і охайно: новий золотистий образ в лівому кутку, під ним покритий чистою суворої скатертиною стіл, за столом чисто вимиті лавки; кухонна піч, яка обіймала дальній правий кут, ново біліла крейдою, ближче стояло щось на кшталт тахти, покритої пегимі попонами, упирається відвалом в бік печі, через пічної заслінки солодко пахло щами — розвариться капустою, яловичиною і лавровим листом.
Приїжджий скинув на лавку шинель і виявився ще стрункішою в одному мундирі і в чоботях, потім зняв рукавички і картуз і з втомленим виглядом провів блідою худий рукою по голові — сиве волосся його з начосом на скронях до кутів очей злегка кучерявилися, красиве видовжене обличчя з темними очима зберігало подекуди дрібні сліди віспи. У світлиці нікого не було, і він неприязно крикнув, відкривши двері в сіни:
— Гей, хто там!
Негайно слідом за тим в світлицю ввійшла темноволоса, теж чорнобрива і теж ще гарна не за віком жінка, схожа на літню циганку, з темним пушком на верхній губі і уздовж щік, легка на ходу, але повна, з великими грудьми під червоною кофтиною, з трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею.
— Ласкаво просимо, ваша ясновельможність, — сказала вона. — Поїсти зволите чи самовар накажете?
Приїжджий мигцем глянув на її округлі плечі і на легкі ноги в червоних поношених татарських туфлях і уривчасто, неуважно відповів:
— Самовар. Господиня тут або служиш?
— Господиня, ваша ясновельможність.
— Сама, значить, тримаєш?
— Так точно. Сама.
— Що ж так? Вдова, що чи, що сама ведеш справу?
— Чи не вдова, ваша ясновельможність, а треба ж чимось жити. І господарювати я люблю.
— Так. Так. Це добре. І як чисто, приємно у тебе.
Жінка весь час допитливо дивилася на нього, злегка мружачись.
— І чистоту люблю, — відповіла вона. — Адже при панів виросла, як не вміти пристойно себе тримати, Микола Олексійович.
Він швидко випростався, розкрив очі і почервонів:
— Надія! Ти? — сказав він квапливо.
— Я, Миколо Олексійовичу, — відповіла вона.
— Боже мій, боже мій! — сказав він, сідаючи на лавку і в упор дивлячись на неї. — Хто б міг подумати! Скільки років ми не бачились? Років тридцять п'ять?
— Тридцять, Микола Олексійович. Мені зараз сорок вісім, а вам під шістдесят, думаю?
— Начебто цього ... Боже мій, як дивно!
— Що дивно, пане?
— Але все, все ... Як ти не розумієш!
Втома і неуважність його зникли, він встав і рішуче почав ходити по світлиці, дивлячись у підлогу. Потім зупинився і, червоніючи крізь сивину, став говорити:
— Нічого не знаю про тебе з тих самих пір. Як ти сюди потрапила? Чому не залишилася при панів?
— Мені панове незабаром після вас вільну дали.
— А де жила потім?
— Довго розповідати, пане.
— Заміжня, кажеш, що не була?
— Ні не була.
— Чому? При такій красі, яку ти мала?
— Не могла я цього зробити.
— Чому ж не могла? Що ти хочеш сказати?
— Що ж тут пояснювати. Мабуть пам'ятайте, як я вас любила.
Він почервонів до сліз і, насупившись, знову попрямував.
— Все проходить, мій друг, — пробурмотів він. — Любов, молодість — все, все. Історія вульгарна, звичайна. З роками все проходить. Як це сказано в книзі Іова? "Як про воду будеш згадувати".
— Що кому Бог дає, Микола Олексійович. Молодість у всякого проходить, а любов — інша справа.
Він підняв голову і, зупинившись, болісно посміхнувся:
— Адже не могла ж ти любити мене весь вік!
— Значить, могла. Скільки не проходило часу, все одним жила. Знала, що давно вас немає колишнього, що для вас наче нічого й не було, а ось ... Пізно тепер докоряти, але ж, правда, дуже безсердечно ви мене кинули, — скільки разів я хотіла руки на себе накласти від образи від однієї, вже не кажучи про все інше. Адже був час, Микола Олексійович, коли я вас Миколенькою кликала, а ви мене — пам'ятаєте як? І все вірші мені зволили читати про всякі "темні алеї", — додала вона з недоброї посмішкою.
— Ах, як хороша ти була! — сказав він, хитаючи головою. — Як гаряча, як прекрасна! Який стан, які очі! Пам'ятаєш, як на тебе всі заглядалися?
— Пам'ятаю, пане. Були і ви чудово хороші. І адже це вам віддала я свою красу, свою гарячку. Як же можна таке забути.
— А! Все проходить. Все забувається.
— Все проходить, так не все забувається.
— Іди, — сказав він, відвертаючись і підходячи до вікна. — Іди, будь ласка.
І, вийнявши хустку і притиснувши його до очей, скоромовкою додав:
— Аби Бог мене простив. А ти, видно, пробачила.
Вона підійшла до дверей і призупинилася:
— Ні, Миколо Олексійовичу, не пробачила. Раз розмова наш торкнувся до наших почуттів, скажу прямо: пробачити я вас ніколи не могла. Як не було нічого дорожче вас на світі в ту пору, так і потім не було. Тому-то і пробачити мені вас не можна. Ну та що згадувати, мертвих з цвинтаря не носять.
— Так, так, ні до чого, накажи подавати коней, — відповів він, відходячи від вікна вже із суворим обличчям. — Одне тобі скажу: ніколи я не був щасливий в житті, не думай, будь ласка. Вибач, що, може бути, зачіпаю твоє самолюбство, але скажу відверто — дружину я без пам'яті любив. А змінила, кинула мене ще образливі, ніж я тебе. Сина обожнював — поки ріс, яких тільки надій на нього не покладав! А вийшов негідник, марнотрат, нахаба, без серця, без честі, без совісті ... Втім, все це теж звичайнісінька, вульгарна історія. Будь здорова, милий друг. Думаю, що і я втратив в тобі найдорожче, що мав у житті.