Постійна відстань між добірними індивідами і простолюдом є важливішою за антагонізми "за" і "проти" в межах однієї генерації. На противагу існуючим доктринам, що замовчують або ж заперечують цю очевидну відмінність історичної постави одних і других, виникає навіть схильність до її перебільшення. Втім, ці зростові відмінності передбачають для індивідів одну й ту саму вихідну точку, спільну лінію, щось на зразок рівня моря в топографії, над якою вивищуються одні більше, другі менше. І справді, кожна генерація являє собою певну життьову висоту, з якої і сприймає існування на свій кшталт. Якщо візьмемо еволюцію одного народу в цілому, то кожна з його генерацій постане перед нами як одна мить її життьовості, як пульсація її органічної потуги. Кожна пульсація має свою особливість: це один незамінний удар пульсу, немов окрема нота в розвитку мелодії. Кожну генерацію можна уявити також у вигляді біологічного набою, пущеного певної миті в простір з наперед визначеною силою і у відповідному напрямку. В русі задіяно як її найдостойніші, так і найвульгарніші елементи.
Втім, ясна річ, ми не просто вибудовуємо схеми чи додаємо ілюстрації задля визначення дійсно позитивного факту, в якому ідея генерацій потверджує свою реальність. Справа в тім, що генерації постають одна з одної, тож нова стикається з формами, породженими попередньою. Таким чином, для кожної генерації життя є процесом у двох вимірах. В одному з них життя одержує вже пережите попередньою генерацією — ідеї, поцінування, інституції тощо; в другому — пускається [318] самопливом. Ставлення до свого власного і успадкованого не може бути однаковим. Зроблене іншими приходить до нас у своїй довершеності, немов освячене. Та оскільки цей витвір не наш, ми схильні вважати його за щось самозрозуміле, тобто за саму реальність. Іноді ідеї наших навчителів видаються нам не опініями певних людей, а самою істиною, що нишком зійшла на землю. Натомість наше спонтанне світовідчуття — те, що ми думаємо і відчуваємо самі,— ніколи не досягає завершеності й застиглості конкретної речі, воно постає як внутрішня безформна матерія. Ця вада компенсується більшою жвавістю спонтанного й пристосуванням його до нашої вдачі.
Дух кожної генерації залежить від рівняння, утвореного цими двома складниками, ставлення до кожного з них більшості її індивідів. То чи вдовольниться вона одержаним, нехтуючи внутрішній голос спонтанного? Чи ввірить себе спонтанному, не скорившись авторитетові минулого? Бували генерації, що відчували досконалу однорідність одержаного і власного. Це кумулятивні епохи. Коли ж уявнювалась значна різнорідність цих двох елементів, тоді поставали епохи заперечення і полеміки, покоління боротьби. В перших епохах молоді солідаризуються із старшими, коряться їм; у політиці, науці, мистецтві правують старожили. Це часи старожилів. У других, оскільки йдеться не про збереження й нагромадження, а про звергнення й заміну, старожилів вимітають молоді. Це часи молодих, доба оновлення та конструктивної войовничості.
Цей ритм епох старечих і епох молодечих є настільки очевидним феноменом історії, що подив бере, як цього ніхто не постерігає. Причина цієї неуважності криється в тому, що досі не робилося навіть формальних спроб створення нової наукової дисципліни, котру можна було б назвати метаісторією і котра прислужилася б конкретним історичним наукам, як, наприклад, фізіологія — клініці. Одним з найцікавіших метаісторичних досліджень стало б визначення великих історичних ритмів, не менш очевидних і фундаментальних, ніж вищеназваний. Це, приміром, сексуальний ритм. Його засвідчує маятниковий рух історичних епох, де домінують чоловіки, і епох з переважаючим впливом жіноцтва. Багато інституцій, звичаїв, ідей, міфів, які досі не надавались до пояснення, стають враз зрозумілими, [319] коли взяти до уваги, що певні епохи правувалиси і формувались під жіночим впливом. Але зараз не час детально розглядати це питання.
II
ЗАВБАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО
Якщо кожна генерація позначена своїм властивим світовідчуттям, органічною єдністю внутрішніх нахилів, то можна сказати, що кожна генерація має своє покликання, свою історичну місію. Над нею тяжіє невблаганний імператив плекати ці внутрішні паростки, перетворити довкілля згідно своєї спонтанності. Але трапляється, що генераціям, як і індивідам, бракує іноді покликання, і вони не виконують своєї місії. І справді, є зрадливі щодо себе самих генерації, які ухиляються від покладених на них космосом завдань: Замість доконання визначеного їм завдання вони, глухі до настирливих покликів свого призначення, воліють розкошувати серед ідей, інституцій, утіх, створених попередниками, що аж ніяк не відповідає їхньому темпераменту. Ясна річ, таке ухилення від історичного призначення не лишається безкарним. Злочинна генерація йде життям тугим поступом у постійному розладі з собою, зазнаючи, зрештою, поразки.
Гадаю, сьогочасна генерація Європи, а надто Іспанії, належить саме до таких генерацій-дезертирів. Нечасто люди жили в такому розладі з собою, і, певне, ніколи ще людство так не корилося противним йому формам, пережиткам інших генерацій, невластивим його потаємним прагненням. Це спричиняє таку притаманну нашій добі антипатію, скажімо, в політиці й мистецтві. Наші інституції, як і наші театральні вистави, є скам'янілими рештками іншої епохи. Ми не зуміли рішуче позбутися цього перегною минулого, але неспроможні і призвичаїтись до нього.
З огляду на такі обставини, нелегко збагнути ідеологічне спрямування та внутрішню будову системи мислення, яку я ось уже кілька років викладаю з цієї кафедри. З її допомогою я сподіваюсь, можливо й марно, уявнити якомога точніше імператив нашої генерації. Проте наша генерація вперто не бажає прислухатись до голосу нашого спільного призначення. Я несамохіть [320] пересвідчився, що навіть найкращі її представники, за ліченими винятками, заледве розуміють, що нині західне світовідчуття робить віраж, принаймні на один квадрант. Ось чому я вважаю за необхідне подати в першій лекції попередні зауваги про те, що, на мою думку, становить головну тему нашої доби.