— Авжеж, не всі,— погодився Річард, згадавши іграшки Сета. Занедбані, припорошені пилом або ж навмисне понівечені — скільки всього він виніс на смітник протягом тих же самих дев'яти років.
— Значить, він не працюватиме,— сказав Річард, поглянувши на процесор.
— Не будемо робити подібні припущення, не спробувавши,— заперечив Нордхоф.— Адже хлопчик мав геніальні здібності. Хіба ви не чули про це?
— Я знав, що Джонні захоплювався технікою. Ще в шостому класі він здобув першу премію на науковій виставці штату, в якій брали участь набагато старші за нього діти. Його робота була пов'язана, здається, з програмуванням електронних ігор. Але зараз мова йде...
— Ви знаєте, в п'ятдесятих роках,— перебив його Нордхоф, поставивши пиво на стіл,— якесь хлоп'я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п'ять доларів. Джон розказав мені про це. А ще він розповів, що 1954 року, десь у глушині штата Нью-Мексіко, один хлопчик винайшов тахіони, негативно заряджені частки, яким приписують здатність мандрувати в часі. А хлопчик з Уотербері, штат Коннектікут, в одинадцять років здійснив випробування трубчастої вибухівки, яку він зробив з пластикової плівки здертої з тильного боку гральних карт. Своєю саморобкою він підірвав порожню собачу будку. Діти інколи дивують дорослих, а надто талановиті. Тож сюрпризи не виключені, містере Хегстром. Хто знає, може, щось та вийде. Він був славний хлопчик.
— Ви, мабуть, трохи любили його?
— О, містере Хегстром,— зітхнув Нордхоф.— Я дуже його любив, бо він був хлопець хоч куди.
"Як дивно складається життя",— подумав Річард. Його брат, відвертий негідник з шести років, був одружений з чудовою жінкою, мав вихованого розумного сина. Однак сам Річард, незважаючи на притаманні йому лагідність та доброту,— якщо взагалі це слово важило у світі, що втратив глузд,— обрав у супутники життя Ліну, яка швидко стала відлюдкуватою та потворно гладкою жінкою і народила йому Сета. Дивлячись у відкрите стомлене обличчя Нордхофа, він думав про те, чому все вийшло саме так і яка в тому була доля його власної вини, властивих йому слабкостей.
— Атож,— проказав Річард,— саме таким він був.
— Я зовсім не здивуюсь, якщо він працюватиме,— мовив Нордхоф.— Анітрохи не здивуюсь...
Провівши Нордхофа, Річард устромив штепсель у розетку і ввімкнув процесор. Коли прилад загув, Річард згадав, що на екрані мусять з'явитися літери ІВМ. Проте цього не трапилося. Жахливо, немов потойбічні голоси домовини, випливло з темряви й зупинилося перед його очима послання:
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДЯДЕЧКО РІЧАРДЕ!
ДЖОН.
— Святий Боже,— прошепотів він, важко опустившись на стілець.
Нещасливий випадок, який спричинився до загибелі його брата з дружиною та племінником, стався лише два тижні тому. Вони саме поверталися із заміської прогулянки. Роджер — як завжди, напідпитку — був за кермом. Однак на цей раз його хмільному везінню, мабуть, прийшов край, бо керований ним пошарпаний фургон зірвався у прямовисне урвище. Пролетівши тридцять метрів, машина розплющилася й вибухнула. Трагедія сталася два тижні тому. А його, Річардів, день народження був....
На минулому тижні. Цей процесор мав стати іменинним подарунком племінника. Думка про це збільшувала біль. Річард не міг пояснити собі, чому. Але біль його мучив. Він нахилився, аби вимкнути екран, однак раптом забрав руку.
"Якесь хлоп'я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п'ять доларів".
Підвівшись, він підійшов ззаду до кінескопа й подивився крізь шпарини вентиляційної системи. Все було так, як казав Нордхоф. Дроти з магазину "радіоаматор". Дроти з набору "еректор" з крихітною торговельною позначкою. Він також побачив те, що випало з уваги Нордхофа, або про що старий вирішив за краще змовчати. Річард роздивився всередині незграбно припасований до нутрощів приладу, немов наречена Франкенштейна, трансформатор від дитячої залізниці.
— Святий Боже,— гірко розсміявся Річард.— Святий Боже, Джонні, що ти мав на меті, коли паяв цю іграшку?
Однак насправді такий дарунок не захопив Річарда зненацька. Адже протягом кількох останніх років він вголос мріяв про власний текстовий процесор. Коли кпини дружини стали зовсім нестерпні, він звірив свою таємницю племінникові.
— З його допомогою я швидше писатиму та переписуватиму і взагалі працюватиму плідніше,— сказав він якось хлопчику минулого літа.
Джонні довго вивчав його серйозним поглядом своїх розумних світло-блакитних, але завжди сторожких очей, напрочуд великих за скельцями окулярів.
— Тоді чому ви й досі не придбали процесор?— спитав хлопчик.
— Бо їх не дуже роздаровують,— відбувся жартом Річард.— Найпростіший коштує близько трьох тисяч. А досконалі моделі сягають вісімнадцяти.
— То, може, я сам зроблю для вас процесор,— сказав тоді Джонні.
— Може, й зробиш,— сказав Річард, дружньо поплескавши племінника по спині.
З тих пір до самого візиту Нордхофа він жодного разу не згадав про ту розмову.
Дроти з магазину для аматорів електротехніки.
Трансформатор від іграшкової залізниці.
Боже мій...
Він повернувся на своє місце з бажанням вимкнути процесор, бо невдала спроба написати будь-що, на його думку, могла споганити самий задум не по літах дорослого тендітного, можливо, давно приреченого племінника.
Однак натомість він натиснув кнопку виконання. Мурашки побігли в нього по спині від того дотику, бо слово на кнопці й справді було дещо моторошним. Воно навряд чи пасувало до творчості. Від нього тхнуло газовими камерами, електричними стільцями... А може, й пошарпаними фургонами, що летять у безодню.
Гудіння комп'ютера було голоснішим, ніж у стандартних текстових процесорів, які йому доводилося бачити. Звук наближався до ревіння.
"Що в блоці пам'яті, Джоне?— запитав він подумки.— Ліжкові пружини? Чи, може, притулені один до одного трансформатори від дитячих залізниць? Або бляшанки?"
Знов у пам'яті постали дитячі очі на незворушному витонченому обличчі. Хто знає, може, ця любов до чужої дитини була химерна, навіть порочна? Ні, він мав належати мені. Я був цього певен... гадаю, що й племінник теж відчував подібне. Водночас поряд нього мала бути Белінда, Роджерова дружина. Окуляри в похмурі дні були на ній не в дивину. А скельця вона навмисне вибирала великі, бо синці під її очима дедалі більшали. Белінда закарбувалася в його пам'яті напруженою та нерухомою; вона знічено сиділа під парасолькою гучного реготу чоловіка. І Річард щоразу думав: "Ти мала належати мені".