Прибували нові кораблі, а з ними — нові королівські посланці. Далеко не всі з них викликали захват міщан і поселенців суворого Ґонту. Були тут законники, які мали перевіряти роботу суддів і стражів порядку, прислухаючись до скарг простолюду, були оцінники і збирачі податків. До місцевої знаті прибували королівські вельможі з пропозицією присягнути на вірність Хавнорській короні. Острів заполонили чарівники, котрих, утім, мало хвилювало те, що коїться, і ще менше тягнуло на розмови з мешканцями Ґонту.
— Здається, вони таки шукають нового Архімага, — сказала Тенар.
— Або зловмисників-чародіїв, — додав Гед. — Із ними досі ще не все гаразд.
Тенар ледь не сказала: "Тоді хай пошукають у посадника Ре-Альбі", але щось змусило її мовчати. "Що ж я хотіла сказати? — думала вона. — Чи говорила я колись Гедові про... Про що? Я стаю забудькуватою. І що ж я хотіла йому сказати? Ага, пригадала! Потрібно полагодити хвіртку, що веде на нижнє пасовище. Поки ще корів не виганяли".
Її думкам завжди було тісно від нескінченних господарських клопотів. "Ти ніколи не думаєш про щось одне", — казав їй Оґіон. Навіть коли Гед почав допомагати їй по господарству, у Тенар не поменшало турбот. Чоловік допомагав їй в усіх домашніх справах — цього Кремінь ніколи не робив. Роботи не бракувало, і часу на розмови зоставалося обмаль. Увечері вони вечеряли за одним столом, лягали в одне ліжко і засинали, а вранці, прокинувшись з першими променями сонця, знову поверталися до роботи, і життя минало у круговерті, неначе колесо водяного млина, що зачерпує повні лопаті і знову спорожняє їх, але замість прозорої води в них були прожиті дні.
— Мамо, привіт.
Біля хвіртки стояв стрункий юнак. Тенар спочатку здалося, що це найстарший син Жайвірки.
— Що тебе сюди принесло, хлопче? — запитала вона.
Знову поглянула на нього, відвівши погляд від курей та гусей, придивилася і скрикнула:
— Іскрику!
Розганяючи птицю, вона кинулася до юнака.
— Ну, ну, — озвався той, — полегше, полегше.
Він дозволив Тенар обняти себе і доторкнутися до обличчя. Зайшовши на кухню, він одразу ж умостився за столом.
— Ти їсти будеш?
— Та можна...
Тенар взялася порядкувати біля вогню.
— Ти зараз на якому кораблі? Все ще на "Чайці"?
— Ні, мій корабель розбився.
Тенар аж руками сплеснула.
— Буря?
— Ні, — він сумно усміхнувся. — Команду розігнали. А судном заволоділи люди короля.
— Але ти... Ти ж не ходив на піратському кораблі...
— Ні.
— Тоді чому ж?..
— Сказали, що в капітана на борту є товари, які їм потрібні, — неохоче пояснив Іскрик.
Він був такий же стрункий, як і раніше, але змужнів на виду. Темно-бронзова засмага, довге пряме волосся, видовжене обличчя, як у Кременя, тільки вужче і гостріше.
— Де тато? — запитав Іскрик.
Тенар застигла нерухомо.
— Ти не заходив до сестри?
— Ні, — відповів він байдужо.
— Кремінь помер три роки тому, — сказала Тенар. — Від паралічу. Просто в полі, на стежці. Його знайшов Ясновод.
Запала тиша. Він не знав, які слова сказати, а може, і не мав тих слів.
Тенар поставила перед Іскриком тарілку. Хлопець накинувся на їжу, тому одразу ж довелося бігти по добавку.
— Відколи ж ти не їв?
Іскрик тільки знизав плечима.
Тенар сіла за стіл навпроти сина. Світло передлітнього сонця лилося у вікно перед столом і падало на мідну решітку вогнища.
Нарешті Іскрик відсунув від себе тарілку.
— І хто тут тепер порядкує на господарстві? — поцікавився він.
— Сину, а тобі що до того? — запитала Тенар, лагідно, але сухо.
— Бо воно моє, — відповів він таким самим тоном.
За хвилинку Тенар підвелася і прибрала за ним посуд.
— Авжеж, твоє.
— Ні, звичайно, тобі не конче йти звідси, — сказав він, мабуть, намагаючись пожартувати. Проте дотеп вийшов дуже незграбний. — Старий Ясновод ще тут?
— Усі ще тут. І чоловік, якого звати Яструбом, і дівчинка, яку я прийняла. Тут. У домі. А ти спатимеш у кімнаті на горищі. Я принесу драбину. То як, залишишся?
— Та можна...
Достоту так двадцять років тому відповідав на її запитання Кремінь. Ніколи не скаже ні "так", ні "ні", неначе вона не мала жодного права взагалі про щось його запитувати. Його свобода ґрунтувалась на її невіданні. "Вбога, благенька свобода", — подумала Тенар.
— Бідний хлопчику, — промовила вона. — Команду твою розігнали, батько помер, а в домі повно незнайомців — і про все це ти дізнаєшся за один день. Тобі знадобиться якийсь час, щоби до цього звикнути. Вибач мені, сину. Але я рада твоєму приїзду. Я часто згадувала тебе — в морі, в бурю, взимку.
Іскрик мовчав. Він не вмів ні давати, ні приймати. Хлопець відсунув стілець і вже підводився з-за столу, коли зайшла Терру. Заклякнувши на місці, він втупився у дівчинку.
— Що це з нею? — запитав він у матері.
— Колись вона обпеклась. Терру, ось мій син, про якого я тобі розповідала — моряк Іскрик. Іскрику, Терру — твоя сестра.
— Сестра?!
— Названа сестра.
— Сестра! — знову вигукнув він і, обвівши поглядом кухню, немов шукаючи в когось підтримки, пильно поглянув матері в очі.
Тенар поглянула на Іскрика.
Виходячи, він обійшов нерухомо застиглу Терру. За ним гучно ляснули двері.
Тенар подивилася на Терру — і не змогла вимовити жодного слова.
— Не плач, — сказала дівчинка. Сама вона не плакала. Підійшовши до Тенар, Терру взяла її руку. — Він скривдив тебе?
— О, Терру! Дай-но я обійму тебе! — Тенар сіла за стіл, узявши Терру на руки і пригорнувши до себе.
Дівчинка вже виросла з тих літ, коли сидять на руках. Терру, незвикла до такого поводження, зніяковіла в цих обіймах. Тенар тримала дівчинку і ридала, а Терру притулила своє пошрамоване обличчя до обличчя Тенар, і воно стало мокре від її сліз.
* * *
Уже посутеніло, коли Іскрик і Гед закінчили огляд господарства. Судячи з усього, Ясновод устиг ознайомити законного спадкоємця зі станом справ на хуторі. А Гед, схоже, намагався уявити свою подальшу долю. Слів за вечерею було сказано дуже мало, та й ті підбиралися дуже старанно. Іскрик не виявляв невдоволення тим, що йому не постелили в його кімнаті, а видерся драбиною на горище і вочевидь був задоволений постіллю, яку приготувала йому мати, бо не злазив відтіля до пізнього ранку наступного дня.