Техану

Страница 4 из 62

Урсула Ле Гуин

У черевик Терру потрапив мулький камінчик. Вони зупинилися, щоб викинути його, а потім дуже повільно рушили далі, тому що дорога круто повзла вгору, звиваючись поміж вивітрених кам'яних стін, порослих кущами і травою, в якій, ховаючись від літньої спеки, сюрчали цвіркуни.

— Ну так ось що вона проспівала Оґіонові: "Коли Сеґой наприпочатку світу підняв з морського дна земну твердь, то дракони стали першими дітьми землі та вітру, що гуляв над островами Земномор'я. Про це йдеться у "Пісні Створення". А в пісні тієї жінки йшлося ще й про те, що в сиву давнину дракони і люди були єдиним цілим, належали до одного народу, однієї раси і розмовляли Істинною Мовою.

"І були вони прекрасними, сильними, мудрими і вільними..."

— Але з плином часу світ постійно змінюється. Так було і з драконолюдьми: деякі з них, тяжіючи до первісної дикості, воліли безтурботно ширяти у піднебессі, натомість будь-яка творчість, наука і ремесла цікавили їх щораз менше. Їм просто хотілося летіти все далі й далі, полювати і пожирати свою здобич, нічого не знаючи та нічим не переймаючись, залишаючись вільними і дикими, прагнучи самої лише свободи.

Інші драконолюди, навпаки, дедалі рідше злітали у небо, зате збирали скарби, зміцнювали свій добробут, нагромаджували корисні знання і вміння. Вони будували палаци, замки і фортеці, де зберігали свої коштовності, щоб потім передати їх нащадкам. Їхні статки поступово зростали і примножувалися, тож згодом вони почали побоюватися своїх диких одноплемінників, які запросто могли прилетіти і спопелити у язиках полум'я все, що так важко створювалося і збиралося, нерідко лише через звичайну недбалість або з дикої примхи.

Натомість оті дикуни не боялися нічого. І нічого не навчилися. Через своє невігластво та безстрашність вони не могли звільнитися, коли нелітаючі родичі ловили їх у пастки, неначе диких звірів, і безжально убивали. Та згодом прилітали інші дикі дракони і металися, спалюючи чудові будинки, сіючи спустошення і смерть. Дикість і мудрість зійшлися в двобої, і слабший мусив стати жертвою сильнішого.

— Найбоязкіші боязкі намагалися триматися осторонь від того побоїща, а коли ховатися стало ніде, вони почали втікати звідти. Їм не бракувало ані знань, ані вміння, тож вони будували вітрильники і рушали на схід, подалі від західних островів, де серед зруйнованих веж шаленіли величезні крилаті створіння. Отак ті істоти, котрі поєднували в собі драконів і людей, розділилися на два різних племені — драконів, нечисленних і диких, яких невситима жадоба і безмежна лють розпорошили серед далеких островів Західних широт; натомість набагато чисельніший людський рід оселився у своїх багатих містах і містечках, яких повно і на Внутрішніх островах, і на півдні та сході. Проте деякі люди зуміли зберегти мудрість драконів — істинну Мову Створення... І саме вони тепер є чаклунами.

А ще, співалося в тій пісні, дехто з-поміж людей розуміє, що колись був драконом. Одначе і серед драконів є такі, що не забули про свою людську родину. І вони кажуть, що в ті часи, коли один народ ділився надвоє, деякі з їхніх все ще крилатих одноплемінників, котрі воліли залишитись і драконами, і людьми, знялися в небо і подалися не на схід, а на захід, через Відкрите море, на протилежний кінець світу. І там вони живуть у мирі та злагоді, великі крилаті створіння, дикі і водночас мудрі, з людським розумом і серцем дракона. І саме тому в тій пісні були такі слова:

На захід від заходу, там,

Потойбіч земель і морів,

Народ мій кружляє у танці,

У вихорі інших вітрів.

Оце й усе, про що йшлося в пісні, складеній Жінкою з Кемая, і саме цими рядками вона закінчувалася.

— Тоді Оґіон сказав їй: "Коли я вперше тебе побачив, мені відкрилася твоя справжня сутність. А ця жінка, що сидить біля вогнища навпроти мене, по суті, не більше, ніж одяг, у який вона вбирається".

Але вона лише похитала головою і розсміялася, трохи згодом додавши: "Якби все було так просто!"

— А невдовзі після тієї зустрічі Оґіон повернувся в Ре-Альбі. І коли він розповів мені цю історію, то сказав: "Відтоді я постійно запитую себе, чи міг би хтось, людина чи дракон, дістатися туди, на захід від заходу? Хто ми взагалі такі? І як нам віднайти нашу цілісність?"... Терру, ти зголодніла? А ось і непогане місце для перепочинку, он там угорі, де дорога повертає убік. Звідти вже, мабуть, можна побачити Порт-Ґонт, ген у долині, біля підніжжя гори. Це велике місто, навіть більше за Вальмут. Ось дійдемо до повороту і трохи перепочинемо.

З високого закруту дороги перед ними й справді відкрився мальовничий краєвид: широкі схили, вкриті лісами, і кам'янисті луги стелилися аж до самого міста на березі затоки. А ще далі бовваніли стрімчаки, що охороняли вхід до гавані, темними водами якої снували різні кораблі, здалеку схожі на трісочки або на жуків-плавунців. А ген-ген, просто над дорогою і косогором, височіло скелясте урвище — так звана Перепадина, на якій, власне, і розташувалося село Ре-Альбі, що означає Соколине Гніздо.

Терру жодного разу не поскаржилася на втому, та коли невдовзі, трохи перепочивши, Ґоя запитала: "Ну що, підемо далі?", дівчинка, вмостившись на камені біля дороги поміж неозорими обширами неба і моря заперечливо похитала головою. Припікало сонце, і відтоді як вони снідали у виярку, було пройдено вже чималенький шлях.

Ґоя дістала пляшку з водою, і вони вгамували спрагу; потому жінка витягла торбинку з родзинками та горіхами і подала дитині.

— Звідси вже видно те місце, куди ми йдемо, — сказала Ґоя, — і я б хотіла, щоб ми дісталися туди ще завидна. Я боюся за Оґіона. Тобі, звісно, буде нелегко, але ми підемо повільніше. Зате вже нині заночуємо в теплі та безпеці. Візьми торбинку і заткни її собі за пояс. Родзинки зроблять твої ніжки сильними. Хочеш, я зроблю тобі патерицю — таку, як у чаклунів — щоб легше було йти?

Терру кивнула, продовжуючи жувати. Узявши ніж, Ґоя вирізала для малої міцну замашну палицю з ліщини, а потім, уздрівши повалену вільху, що нависла над дорогою, жінка відламала від неї гілку і, вправно обчухравши її, зробила добрячий ціпок і для себе.