— Тепер добра не жди,— хитав своєю мудрою головою сестринський Макар.— Тепер конхіскують не тіки худобу, е ні. Вони порядок люблять.
— Та їм там такого страху нагнали, що ой,— розказував Дмитро.— Поблимали голими п'ятами.
— Буде і нам "ой",— Макар мацав на попереку грілку й кректав заклопотано.— Я їх знаю.
— Партизани заступляться.
— Я тобі скажу ще й таке: тут теж хитрості треба. Бо спершу добре, а там, дивись, і погано.
— А вам, діду, бачу, не вгодили.
— Та ні, вгодили, але ж одібрати скот — це ж не горілку.
— Яку горілку?
— Ну, Микита, сусіда мій, на що вже геть непитущий чоловік, а чув, що вчворив?
— Що?
— Та гнав саме солоденьку, коли поліцаї нагодилися. Глядь у вікно — а вони йдуть до хати. Микита тоді за бапку, що робити? Сюди, туди, розтирявся, не зна, куди заховать її. А набігло небагато, так із півбаночки, може. Ті-ки Микита і цього пошкодуваїв їм.
— Розбив?
— Боже збав! Випив! Я ж кажу, непитущий зовсім, а всушив ото стіки, що й досі спить.
— Молодець.
— Еге, я ж кажу, тут хитрості треба. Бо ото корів силою забрали, а воно так не минеться. Тут політики треба. Геройство теж добра штука, але без політики й до лиха недалеко.
— То й робили б самі що-небудь, як такі хитрі...
— Старий уже. Якби мені твої года.
— А то тільки стогнете.
— Я ж кажу, аби мені...
— Аби, аби!
Макар стогнав, стогнав, а таки казав правду. Уже й до вечора недалечко було, Дмитро спокійненько порався коло хати, як раптом од лісу долинуло туркотіння. Спершу глухе, так наче пилорама гула десь далеко, а потім гучніше, дзвінкіше, і вже — матінко ти моя! — їдуть селом мотоцикли з колясками: один, другий, третій, четвертий... мабуть, не менше десяти, і на кожному по три німці у касках. Автомати стирчать па всі боки, цівками людям у вікна дивляться, а мотори ревуть, аж земля дрижить. Люди причаїлися у хатах, уже й не про корів думка, аби село цілим лишилося. А ті диркотять мотоциклами по всіх кутках, у кожну вуличку заглядають, ніби шукають ко-
2 іозз 33
гось, видивляються; потім з'їдуться на вигоні, перекурять, пошкабарчать — і знов гасають через усе село, розвертаються вп'яте і вдесяте, нічого нікому, лиш диркотінням жах наганяють.
І тоді, саме тоді, коли вже несила було витримати їзданину німецьку, щось підхопило Дмитра і понесло в комірчину, ні, не ховатись, там у темному закутку він навпомацки відшукав скручений дріт (тато дістав його у радистів на кліті для кролів), і якийсь голос закричав йому в скроні: "До лісу! До лісу". Хтозна, що то за голос був, може, він вродився з багатьох голосів, що озивались у Дмитрові, мучили, не давали спокою ("Не раджу тобі далеко в ліс заходити"; "Всьому свій час. Так Макар каже"; "І пе стидно тобі ото в їхніх погоничах ходити?"; "Старий уже. Якби мені твої года"), важко сказати, що то за голос був, але він владно, немов узяв за руку, вивів Дмитра із хати й сказав: "Пора!"
Якийсь час Дмитро стояв біла порога (дріт аж примерзав до його долоні) і прислухався до гуркоту моторів, поки ті знову пе з'їхалися коло церкви.
Дмитро ступив крок, другий і раптом зірвався й городом помчав у бік лісу. Від хати аж до річки був схил, і йому біглося легко і дихалось легко, Дмитро навіть завважив, що повітря пахне снігом — на нього повіяло кавунами, он і хмари вгорі такі, як на сніг — може, випаде уночі?
Він подумав, що це ж йому треба брати ліворуч, ліворуч, щоб вискочити на місток, і зупинився, прислухався знову, чи не гуркотять сюди мотоцикли; наче ні, не чути, але навіщо йому бігти через місток; якщо річка замерзла, то можна і так її перейти. Вранці, коли гнав худобу, помітив же, що вода взялася молоденьким збрижистим льодом, а тепер, бач, і забув про те. Чи то йому тільки привиділось? Ні, справді, он темно-зелена стрічечка, що вихоплювалася з-поміж верб і рябіла хвилькою, тепер застигла, мовби стомилася бігти й лягла відпочити. Чи витримає
Дмитра, це ж по ній ще й не бігав ніхто, відколи примерзла, та скільки там тої річки — раз^другий стрибнути.
"Пінь-пінь",— забринів тонкий лід під його ногами, аж луна озвалася в лісі: "інь-інь". Перший лід завжди отак з тьохканням вигинається — і не встигне провалитися, як ти уже далі біжиш: "пінь-пінь".
За річкою бігти поважчало: берег вкривала м'яка сіра трава, Дмитро грузнув у ній, мов у ваті, і ноги пекло вогнем. А далі, уже під гору, лежала смужка мерзлої ріллі, він стрибав із грудки на грудку, спотикався, падав і ніг не чув — біль перекотився у груди, підпирав горло. У роті стало солоно, аж занудило від присмаку крові, і, добігши до лісу, Дмитро обхопив руками найперше дерево, припав грудьми до холодного стовбура, намагаючись вистудити жар у тілі. Навіть дріт у його руці, здавалося, так розігрівся, що пік долоню.
Дмитро прислухався. За річкою було тихо, мовби й не вдерлися німці в село; чи то він уже нічого не чув, окрім глуму у скронях, окрім власного дихання.
І дерева не скрипнуть, і вітер припав до землі, не грає у дуплах, і ніяка пташка тобі не писне, так якось німо довкола, піби Дмитро сам лишився у цілому світі.
І тоді він гостро — до болю, до дива, до страху! — відчув усього себе, таїну свого існування: ось він стоїть під безмежним небом, обіймає холодне дерево, жадібно ковтає повітря — чому саме він відчуває усе це, а не хтось інший, чому? Море думок пронизали його свідомість, випереджуючи одна одну, перед очима зарябіло жовтогаряче пінисте мереживо, і Дмитро стріпнув головою: що це?
Він знову побіг. Мчав, обминаючи дерева, і вітер також підвівся з землі й полетів йому назустріч, і не тільки вітер — чорні тіні насувались на нього із глибини лісу — то вечір підкрадався до села.
2*
35
Хіба Макар не знав, що рано чи пізно, а їх це жде? Знав, і все-таки звістка застала його зненацька, бо мав надію хоча б до снігів перебути у Губському лісі — тут він почувався, як у себе вдома, тут їм щастило, немов цей український Цахкадзор прихиляв до них небо.
А сьогодні затемна прийшов зв'язковий Яшка Слинько, меткий, щупленький хлопчина,— про таких кажуть: де не посій, там і вродить,— і, захлинаючись словами, повідомив, що польова жандармерія викликала в Бужанку есесівців: німці готують облаву.