Мимоволі згадується оформлення Рабіновича "Євгенія Онегіна" у Великому театрі, побудоване майже все тільки на заднику, з безмежним обрієм і такими справді російськими широкими ланами.
Треба сказати ще про сцену дуелі. Оформлення її лаконічне (і це добре) і гранично-зловісне (що просто незрозуміло). Ліворуч — місток, ззаду криваве сонце — і більше нічого. Картина, правда, викликає у глядача оплески, але ці оплески — "місячно-зоревого" порядку, що нічого не визначає. Загальна ж зловісність настрою, створеного художником, зовсім не відповідає прозорій чистоті пушкінської сцени і схвильовано-напруженій, та аж ніяк не зловісній музиці Чайковського.
Вистава закінчилась. Завіса закрилась. Ви підводитесь і йдете собі. І вам чомусь трохи сумно... Сумно тому, що ви тільки прослухали оперу, не більше. Але ж ви йшли не на концертне виконання опери Чайковського, а саме на виставу. Та на жаль вам довелось обмежитись тільки музикою та грою акторів. Художник нічим не допоміг вашому сприйманню, швидше навіть завадив. Вам не вдалось уловити ні провідної думки, ні стильової єдності, а головне — хоч як це дивує, — любові самого художника до твору, який він оформив.
І знову пригадуємо іншу виставу — того ж "Євгенія Онегіна", тільки у Станіславського. Протягом усієї вистави — одні й ті ж чотири колони. Вони народились на квартирі у Станіславського, де виконувалась спочатку опера, і так органічно вросли в тканину самої вистави, що при перенесенні її на велику сцену вони разом з нею перекочували туди. Ось приклад того, як обмеженими засобами можна створити яскраве, хвилююче, таке, що надовго лишається в пам'яті, оформлення вистави.