— Вакханалія, Софіє Карлівно, справжня вакханалія,— притишивши голос, швидко заговорила мадам Шило, стаючи раптом схожою на пащекувату перекупку.— Берег бунтує, поліція з ніг збилася: агітаторів розвелось, як не перед добром... А в балаганах тим часом вино ллється ніч крізь ніч, троїсті музики не змовкають, прасоли та кримські мурзи гопака вибивають з портовими повіями... На що вже — статечні люди і ті ніби з глузду поз'їжджали... Про Лук'яна Кабашного чули?
— Це той, що в трубу вилетів?
— Еге ж... Напився, найняв собі ватагу дітлашні, наказав, щоб дурнем його принародно дражнили... І сміх і гріх. Начепив через плече торбу з ласощами, іде по ярмарку, як проводир, а каховська малеча з усіх боків на нього: "Дурний Лук'ян, що цурався банків!", "Дурний Лук'ян, що ховав гроші в димарі!" А йому це, як холодне до рани, сам підохочує крикунів: "Кричіть, кричіть дужче, глуміться з старого невдахи!" І жменями сипле-посіває крикунам горіхи та цукерки...
— Спасенний,— пустила очі під лоба ігуменша,— хто тримається далі від того зборища нечестивих... Хай не проникне поганський дух каховського торжища у вашу благословенну Асканію. За це молюсь.
— Недаром, Софіє Карлівно, вашу Асканію називають земним раєм,— підхопила мадам' Шило.— Після каховської бурі, після ярмаркової суєти тут справді відпочиваєш душею, забуваєш про всі мирські тривоги... Не розумію тих святих пустельниць, що обирали для своїх молитов дикі печери та пустині... По-моєму, оця буйна зелень, таємничі гроти та дзюркотливі фонтани вашої милої Асканії не менше схиляють до божественності...
Підносячи хазяйку над святими пустельницями, ма дам Шило била просто в ціль: їй було добре відомо, що Софія Карлівна теж мріє стати святою. З деякого часу про цей дивний намір Софії Фальцфейн гомоніла вся поміщицька Таврія. Бажання стати святою зародилось у Софії після того, як вона відсвяткувала своє п'ятдесятиріччя і переконалась, що найкращі паризькі білила вже не закриють поморщеної шиї, не повернуть молодість обабленому побуряковілому обличчю. Якось в засушливу пору Софія, подивившись на барометр, виїхала в степ. На очах в селян вона стала бити поклони, благаючи дощу на таврійські землі. В той день справді випав дощ, і чутки про те, що його вимолила Софія, рознеслися по всіх навколишніх селах і хуторах.
Монастирі Півдня, підхопивши ці чутки, охоче пішли назустріч Софії у здійсненні її незвичайної забаганки — стати святою. Кому ж уже й бути святою, як не їй? Лютеранка, прийняла православ'я, роздає наліво й направо пожертви... Владарка степової імперії, найбагатша й найрозпусніша у цих краях, вона, переборовши на схилі своїх літ численні земні спокуси, цілком віддалася нині ревній каятьбі і молитвам. Правда, злі язики подейкували, що зовсім недавно Софія нажила собі з якимось іноземним туристом поганої хвороби і невдовзі заразила нею — одного за другим — кількох своїх кучерів. Діло темне, піди взнай, але якщо навіть і так, то хіба це може стати перепоною Софії Карлівні у досягненні її благоліпної мети? Навпаки! Виходить, ще й мучениця на додачу!.. Задніпрянський жіночий монастир, якому Софія подарувала горіховий, оздоблений щирим золотом іконостас, брався першим оголосити Софію Святою і вимурувати їй склеп під самим вівтарем.
Софії не дуже подобались розмови про монастирський склеп. Не хотіла б вона лежати і в асканійському фамільному склепі поруч із своїми предками-лютеранами. Воліла б вона бути похованою романтично, десь на високій могилі серед своїх володінь, серед шовкового заповідного степу. Щоб ішли тоді до неї, романтичної таврійської святої, вродливі молоді пілігрими десь із Рима та Парижа і щоб там, біля її могили, зазнавали вони різних метаморфоз, які в православ'ї звуться чудесами... А ще більше хотіла б Софія і взагалі не бути ніде похованою, якось обминути їхні ідіотські склепи і поносити лаври святої ще за життя.
Однак останнім часом переговори про прилучення Софії Фальцфейн до лику святих дещо зайшли в тупик. Уже не лише монастирі, але й церкви претендували на її капітали, вимагали з майбутньої святої завдатку у вигляді все нових і нових пожертв, зокрема на церковні дзвони, що, поколовшись під час грізних на-батів у 1905 році, так і хрипотіли ще й досі в Чаплин-ці, в Каховці, в багатьох інших селах та містечках Таврії. З дзвонами Софія не квапилась, заявивши, що вона не в змозі замінити дзвони по всій Таврії, та й де, зрештою, гарантія, що невгамовні степові паливоди не поколють їх знов!
Десь у церковних верхах справа зустріла несподіваний опір, але бажання стати святою відтак не покинуло Софію, і сьогоднішні гості якраз і були з тих відданих їй зброєносців, які, будучи зацікавленими у майбутніх Софіїних святощах, всіляко підтримували її в зазіханнях на золотий німб.
— "Земний рай",— усміхнувшись, зітхнула Софія Карлівна.— Ви надто щедрі в своїх компліментах, мадам Шило... Для мене Асканія не стільки рай, скільки ноша, яка вимагає зусиль, нервів і справді християнського терпіння. На жаль, щодалі менше стає людей, на яких можна було б покластись... Уявіть собі, що навіть табунників ми змушені тепер набирати виключно з конокрадів. Парадоксально, але факт... Бо тільки бувалий конокрад, який уже добре знає хитрощі своєї братії, може надійно встерегти табун.
— Мудрий розрахунок,— зауважила ігуменша.
— А коли й не встереже, то зате швидко потім розшукає: знає, де ховають... У них один звичай ховати: зв'яжуть стригуна чи молоду лошицю і з усіх чотирьох у ковилу...
Гості знали Софіїну слабість: здавна кохалася в конях. Ще й досі роз'їжджала здебільшого в ландо чи просто в тачанці, залишаючи новину техніки — автомобіль — на повну втіху синам.
— Але я далека від того, щоб нарікати на свій хрест,— смиренно вела далі Софія Карлівна.— Навіть за прикрощі, за муки, яких вона мені завдає, я люблю її, нашу ласкаву Асканію, нашу ковилеву столицю... Є в ній справді щось умиротворяюче, таке, що спрямовує думки у вічність... А якщо вже пристрасті, то вони тут бурхають на повну силу. Прості, може, навіть грубі, кочівницькі, але є в них своя приваба. Останній раз, будучи в Парижі, я чомусь особливо гостро відчула себе степовичкою... Вірите,— з Парижа, з набережної Сени, з Єлісейських Полів мене невідступно тягло сюди, в Присивашшя, в наші українські прерії.