Звідси, з високої Софіїної альтанки, видно майже весь асканійський парк. В бік сходу над парком, як зубчатий бастіон, могутньо здіймається цегляна водонапірна башта, збудована в стилі середньовічних рицарських замків. Осторонь, потопаючи в зелені, біліє панський будинок з повідчиняними вікнами в сад, за ним, мов величезні черепахи, блищать черепицею інші будівлі економії: контора, флігелі для гостей, екіпажні сараї... В протилежний бік, крізь гіллясті дерева парку, просвічує під сонцем білясто-кремове на колір, злегка схвильоване вітром, неосяжне море степових ковилів.
У степу ще повна весна. Цвіте ковила, або калдан, як її називають чабани, дзвенять, переливаються в піднебессі невидимі жайворонки. Над Асканією пливе запашний дух степу, квітів, трав, нагрітих щедрим південним сонцем.
Сьогодні в Софії Карлівни гостюють мадам Шило — дружина бериславського міського голови та преподобна Лукерія — ігуменша задніпрянського монастиря. Обидві ярмаркували в Каховці, і звідти занесло їх в Асканію — прибули провідати свого кумира, Софію Карлівну.
Поблизу альтанки монотонно шумить над гротом штучний водопад. Дзюркочуть фонтани. Гості, пригощаючись смаженим мигдалем та справжнім цейлонським чаєм, добропристойно бесідують з господинею, головним чином на духовні теми.
— Хотіла б я вам оце, Софіє Карлівно, одну річ присовітувати,— смачно балакає огрядна, рясно вбрана мадам Шило.— Замість того щоб жертвувати їм тисячі на дзвони, краще придбали б ви собі нашу бериславську церкву Вознесенія. Старовинна, гарно оздоблена, історична...
— Не така вже вона й історична, сестро,— невдоволено кинула на це ігуменша. Сувора, з дзьобатим носом, вона була схожа більше на півня, аніж на жінку.
— Кому ж уже краще знати — історична вона чи ні,— злегка образилась мадам Шило.— Вам, здається, добре відомо, що й чоловік мій походить від запорозької старшини, і сама я з роду Скоропадських... Історична, як ви собі не хочете! Без єдиного цвяха! Ще за часів матінки Катерини перевезли ту церкву на плотах по Дніпру десь аж із Переволошиної, з-під Кременчука, і поставили в Бериславі, там, де цариця звеліла. Відтоді й стоїть собі поруч з вітряками, на горбах. А чого їй там стояти? Хіба в нашому Бериславі хто-небудь розуміється по-справжньому на старовинній українській дерев'яній архітектурі? їй-богу, придбайте, Софіє Карлівно! Для вашої чарівної Асканії така церковця була б тільки окрасою.
— А як же її перевозити по степу? — промовила після паузи Софія Карлівна, обмахуючись віялом.
— Волами,— жваво пояснила мадам Шило,— в розібраному вигляді!..
— Розтрясуть, переламають,— сумно відповіла Софія Карлівна.— Хіба за ними догледиш? Такий народ настав, що тільки й шукає, чим би тобі дошкулити.
— Істинно так, сестро,— підхопила ігуменша з хижуватим виразом на обличчі.— Не бояться ні гріха,, ні кари... Сущі антихристи... На вербному тижні приходить до нас у монастир молодий прочанин, такий поштивий на вигляд, сумирний. "Я маляр-художник, чи" немає у вас роботи?" Треба було дещо підфарбувати перед Великоднем — взяла, хай попрацює... Просить ще дати когось йому — для підсобної роботи, мовляв... І затьмарив же мене в ту мить нечестивий! Сама ще й направила йому послушницю Наталію, молоденьку, дикувату, вродливу з лиця. Минає день, і два, і три — нібито нічого, малюють... Потім раптом доносять меці: согрішила Наталія з художником! Ми всі у гнів, у крик: негайно вигнати негідницю геть з обителі! Вигнати, але на прощання покарати своїм монастирським судом!.. Ну, звісно, як ми караємо: кладемо грішницю, як у сільській розправі, на лаву ницьма, одна з сестер сідає їй на шию, а друга на ноги, а інші, проходячи з різками, мусять шмагонути кожна безсоромницю по заголеному тілу... Цього разу сестри мої особливо яріли. Де ж пак, не розговівшись навіть, у великий піст, перед самим Великоднем посміла! Бризкала б вона, гріховниця, кров'ю, шматтям би рвали з неї біле тіло,— я вже їх знаю. Старі дівственниці, вони найпаче люті на гріх, їх і не посилай — самі ходили в плавні різати пруття. Нарізали, приготувалися, мене ждуть. Приходжу, наказую: "Заголяйте!" Заголили — ах, мати божа! Якраз на тому місці, де треба сікти, в неї два святих угодники намальовано... Опустилися різки наші, не сміємо бити. "Що ж, відпустіть,— кажу,— щоб не брати гріха на душу..."
А він, халамидник, стоїть під брамою, регоче, що вигадав спосіб, як свою коханку врятувати від кари. І вона теж — ні страху в ній, ні сорому. Встала, обтрусилась і пішла, посміхаючись, до нього, як нічого й не сталося. Ще й обернулась на ходу, у вічі, бісовка, сміється: "Оце,— каже,— любов!.."
Мадам Шило, не витримавши, ласо засміялась при цьому. Софія теж розвеселилася. Тільки ігуменша дивилася на них докірливо, видно, не розуміючи причини їхнього пожвавлення.
— Це варварський спосіб отак карати,— промовила згодом Софія.— До того ж ви самі й винні: навіщо було молоду дівчину піддавати таким спокусам? Адже не кожна в її літа може встояти проти спокуси справжнього кохання... По-моєму, треба було когось із старших приставити до того художника.
— Вгадай же, що він за один,— буркнула ігуменша.— Такий поштивий... Ні, сікти їх треба, сікти,— закінчила вона рішуче.
— Та що ви хочете з художника,— сказала мадам Шило.— На те він і художник... Ви краще гляньте на своїх он ченців, з мужеського монастиря: ходять напідпитку по Каховці та заробітчанок за пазухи щупають...
— Мадам Шило! — вигукнула Софія.— Як ви висловлюєтесь...
— Пробачте...
— Прошу, продовжуйте...
— Ах, я вже забула!
— Про ченців, про заробітчанок...
— Ага: найвродливіших намагаються наймати. За вроду — червінець надбавки...
— Жах,— сказала Софія, задумавшись.— Що там тільки робиться по тих ярмарках...