Панич цього дня не показувався на людях. Казали, що, зачинившись у себе в кабінеті, з горя пиячить Вольдемар з приятелями весь день, запиває свою втрачену любов...
Пізно ввечері, коли гульба вже стала пригасати і на весіллі зосталася, мов на підбір, лише найвитриваліші, найупертіші гультяї, Яшку-негра несподівано було викликано до панича в покої.
Зблідла Ганна, вислухавши переданий лакеєм наказ явитись Яшці до пана.
— Яшо, не йди! — прошепотіла вона у передчутті якогось лиха.
— Не бійся... серденько моє,— схвильовано погладив її Яша по плечі, щоб заспокоїти, і, пообіцявши скоро повернутись, пішов на виклик.
Ганна сиділа, сповнена тривоги. Все йшло обертом. Чучела хижаків мовби оживали, цілилися в неї зі стін своїми гнутими дзьобами. Ганна рвучко підвелася, кинулась було й собі до дверей за Яшею, але двері перед нею з реготом загородила п'яна ватага на чолі з дядьками, галасуючи, що без молодої їм і весілля не весілля — танці не підуть і горілка не буде питись. З огидою відсахнулась Ганна від цього грубого, розіпрілого громадива тіл, що, гикаючи, дихало на неї горілчаним перегаром, тяглося до її чистого вінчального вбрання п'яними розчепіреними ручищами. Знову забилась, як зацькована, в куток, сіла поряд із Яшиним місцем, що так і залишалось пустим, наче було призначене відтепер комусь іншому. Не повертався Яша.
Стояв у цей час у Вольдемаровім кабінеті серед розлютованої, гидко п'яної "золотої молоді". Фальцфейн щойно запропонував йому чималу суму відступного, але негр з обуренням відкинув це: він не йшов ні на яке відступне.
Компанія, лаючись, насідала на нього з грубими погрозами.
— Ти! Чорномазий нахабо! — гаркав по-англійському Артур, підступаючи збоку до негра.— 3 тобою пожартували, а ти сприйняв усе за чисту монету — серйозно вирішив посягнути на честь білої дівчини!.. Ну ж, багато ти захотів! В нас у Канзасі таких речей не прощають... Ти чув, бой, коли-небудь про суд Лінча?
— Тут ваш суд не діє, — з гідністю відповідав негр американцеві.
— Ми знайдемо на тебе інші суди,— бризкав піною Вольдемар.— Зараз же забирайся геть з мого маєтку! Бо посаджу чеченців на коней, накажу гоном гнати за межу! А межі мої, знаєш, не близько!
— Сказано: забирайся! — верещав і прищуватий Родзянко.— Кретин! Стільки дають, і він ще не бере!..
— Цим не торгую,— коротко відповів Яша, рушаючи до виходу.
Опинившись надворі, він бігцем кинувся до будинку приїжджих, до залишеної за весільним гільцем молодої.
Двері були зачинені, а на ґанку негра зустріли Сердюки та чеченці. Тричі він кидався, ошалілий, по східцях до дверей, і тричі челядь, згуртувавшись, відкидала його з ґанку назад. А в залі тим часом ще дужче ревли мідйі херсонські труби і Ганна в нестямі билася лобом у важкі дубові двері, даремно намагаючись пробитись крізь них до свого недосяжного милого...
Незабаром біля будинку з'явилися чорні верхівці з арапниками в руках, щоб гнати негра за межу.
Догнали його лише до Мурашкового парку, а там зринув з-під арапників, на руках перемахнув через сітку в гущавінь і — тільки його й бачили...
Ще випадково зустрів його у той вечір Валерик, коли пізно повертався від Мурашків з бібліотеки. Негр, де не взявшись, з глухим стогоном вискочив на стежку, стискаючи кулаки, нічого не бачачи перед собою. Біг і важко, глухо ревів, як смертельно поранений звір, наосліп подавшись головою вперед. Вихором прошумів мимо хлопця, ледве не збивши його в темряві з ніг, і, не обернувшись на тривожний Валериків оклик, зник у темній глибині саду, зашелестівши десь у гущавині, як у первісних заростях своєї тропічної Африки. Тільки надсадний могутній стогін його було ще чути деякий час, потім і стогін заглух.
Найшли негра вже тільки вранці в іншому кінці саду, неподалік від панських хоромів...
На смерть перелякана прибігла в той ранок Мурашкова Світлана до матері:
— Мамо! Яшка... Наш Яшка повісився!!!
Лідія Олександрівна, посірівши з лиця, вхопилась рукою за перило веранди. Стояла якусь мить нерухомо, заціпенівши від жаху.
— Зацькували,— нарешті прошепотіла вона.
XLI
Галопом мчали в гарячім степу верхівці. Поспішали з усіх кінців — з токів, таборів, економій — навпростець до головного маєтку.
Сонце стояло в зеніті. Розплавленим склом дрижало повітря, пашіла земля, потріскана, розпечена так, що, здавалось, не вичахнути їй і вночі. Мліли на тирлах отари, ревли череди біля колодязів, чекаючи, доки набіжить — замість вичерпаної — нова вода.
Степ лежав, паралізований спекою. Ніде ні гарби з снопами, ні куряви на току. Лише одинокі верхівці простяглись навпростець на Асканію, пригинаючись до грив, не жаліючи арапників.
Одним з перших підскакав до головної контори Савка Гаркуша. Не розсідлуючи, кинув коня біля конов'язі і бігцем пустився до ґанку, де вже стояв заклопотаний чимось панич Вольдемар з головним управителем, урядником-чеченцем та кількома чинами' конторської челяді. "Бач, прохлаждаються тут по холодках, а ти там заливайся потом та наживай собі емер-?
тельних ворогів!" — подумав на ходу Гаркуша і, зупинившись за кілька кроків від ґанку, з ненавистю гаркнув:
— Бунт, паничу, на току! Відмовляються молотити!
— І в тебе? — роздратовано запитав панич, і Гаркуші одразу полегшало: значить, каша заварилася не тільки у нього в таборі.
А панич цідив уже крізь зуби:
— Покладись на вас, доведете ви мене, бестії...
— Осмілюся нагадати, паничу... Я не раз просив приставити мені до табору чеченців для порядку...
— Мовчи, дурню... Дозволь мені знати, куди кого ставити... Що вони вимагають:., ті, твої?
— Води!
— Подуріли всі з тією водою,— здвигнув панич плечима, звертаючись до управителя.
— Із-за води все й зайшло,— вів далі Гаркуша.— Щоб пайки водяні відмінили, щоб свіжу возили на тік, з артезіана...
— Ха! А пива мюнхенського не замовляють ще?.. Розбестились до краю!
Тим часом на подвір'я, гублячи мило в пилюку, влітали верхами, хто в сідлі, а хто й охляп,. мордаті, загорілі прикажчики та пригінчі з інших токів. Розгублені, стривожені, винувато підступали до ґанку викладати паничеві свої лихі вісті. Всюди коїлося чортзна-що!