Ганна їхала, випрямившись у бідарці, прикривши лице від сонця закуреною, посірілою в степу хустиною. Почувала на собі всі оті погляди, сповнені неприязної цікавості і холопських затаєних заздрощів... Що вони думають зараз про неї, про що перешіптуються між собою? Ждуть її ослави? Сподіваються, що піде звідси осміяною покриткою?.. Хотілося кишкнути на всіх, щоб порозліталися хто куди, мов степові ящірки з-під ніг!..
У фельдшерській, куди привезли Ганну, її вже чекали дідок фельдшер у білім халаті і панич Вольдемар, що був сьогодні серйозний, чимось помітно збентежений. Присутність панича не здивувала Ганну, вона немов ждала цього. Не здивувало і не злякало її також і те, що дядьки, пхнувши її через поріг в оцю білу, наче снігову, кімнату, самі зосталися за дверима.
Пахло ліками, і від пахощів у Ганни злегка закрутилася голова.
— Як добре, що ви приїхали! — проникливо говорив панич, стоячи перед нею наче в тумані.— Я так боявся, що ви не приїдете...
Без пенсне панич був зараз не страшний їй; маленьке випещене личко здавалося дитячим. Не зніяковівши, Ганна дозволила йому взяти себе під руку і перевести через кімнату до твердого, оббитого білою цератою лежака. Сіла і мовчки закам'яніла в собі.
'їіанич відступився до вікна, замість нього підійшов фельдшер, потираючи руки і негарно, шахраювато осміхаючись.
— Приляжте.
Лягати? Ганна одразу стрепенулась, їй стало жарко. Фельдшер ждав, а вона сиділа. Було чомусь соромно лягати в присутності панича.
Ніби догадавшись, Вольдемар відвернувся до вікна, і тоді вона лягла. Нестерпний біль пронизав її всю, коли фельдшер почав обмацувати виразку. Напнулася всім тілом, зціпила зуби, здушуючи стогін в собі. Потемніло на мить в очах... Розплющилась, і знову були білі палатні сніги навкруги, і Вольдемар уже напружено дивився від вікна просто на її тіло... Ганна вжахнулась, немов глянувши раптом його очима на себе збоку, на своє безсоромно розкинуте тіло, на високі свої груди та повні, з тугими литками ноги, байдуже заголені фельдшером вище колін. Хотілося зірватись, затулитись від панича всіма оцими стінами-снігами, і в той же час щось уже стримувало її, було вже їй наче треба, щоб на неї — таку!—дивились...
Прикрилась від нього лише власними віями і лежала так.
Доки фельдшер розрізував, промивав, змащував виразку, Вольдемар все дивився на неї, не зводячи очей.
— Яка воля, яка витримка,— з тихою зачарованістю промовив панич, коли все було скінчено і Ганна вже сиділа з перев'язаною ногою, поправляючи на собі одяг і почуваючи полегкість у всьому тілі.— Скальпель іде по живому, а вона... Та перед вами схилятися треба... Аннет!
В цей час двері розчинились і до кімнати наче вітром внесло вертляву, веселу молодичку в служниць-кому фартушку. Жваво стрельнувши оком в панича, вона одразу підскочила до Ганни, застрекотіла над нею, мов сорока:
— Вкололася? Наривало? Боліло? Нічого! До весілля заживе! Тепер я ось буду біля тебе фершалувати... Покладемо на ніч припарку, сметанки, подорожнику, і завтра — хоч у танець... Берись за мене, ходімо, покажу тобі все!..
Ганна здивувалась:
— Куди?
— Та вже ж не до косарок,— засміялася молодичка.— На хазяйство підемо на своє, ти ж тепер старша покоївка при домі приїжджих... Будемо з тобою в парі гостей приймати...
Ганна здивовано глянула на панича.
— Чекай, Любашо, не стрекочи,— втрутився Вольдемар і скоромовкою пояснив Ганні, що вона зараз вільна від усякої роботи і, доки остаточно не вилікується, справді житиме з оцією Любашею разом.
— А далі видно буде,— невиразно закінчив Вольдемар, проводжаючи Ганну до самих дверей.
На ганку її чекали дядьки.
— Ну як? Ну що? — накинулись вони з обох боків на племінницю.— Що він тобі сказав?
— Нічого страшного... скоро заживе,— стримано відповіла Ганна, маючи на увазі фельдшера.
. — Та ні... це, звісно, заживе... а панич, що сказав?
— Ой, відстаньте ви, ради бога, від мене! — змучено видушила з себе Ганна, мимохіть притискаючись до Любаші.
Сердюки пройшли за ними ще кілька кроків, потім раптом відстали, зупинившись і радячи поміж себе якусь раду. Любаша тим часом уже зводила Ганну по високих східцях будинку приїжджих. В коридорі пішли по килиму — по м'якому килиму в самий кінець. Чепурна кімнатка, в якій вони опинились, теж була в килимцях, у живих квітах, у мереживах та білосніжних високих перинах...
— Тут ми будемо жити,— обвела Любаша кімнату рукою.— Загадуй тепер, що ти бажаєш?
Ганна втомлено опустилась на стілець, зітхнула:
— Води.
— Води? Ха-ха-ха! — розреготалась Любаша.— А може, винця? У нас і таке є!
— Ні... води... Спрага мене ще з самого степу мучить...
І коли Любаша, вибігши на хвилину, повернулась з повним графином свіжої, солодкої, артезіанської, Ганна, припавши до нього, не відірвалася, доки не випила до дна.
XXXI
— Ти ще не знаєш, Ганнусю, нашого панича,— говорила згодом Любаша, розіклавши на колінах вишивання.— Ото дарма, що такий багач, а з людьми він не гордий, простий, привітний... Біля нього легко жити. По інших економіях від паничів усього натерпишся: він тебе і вилає, і виб'є, і накаже за межу конем вигнати, а наш — чи він кого вдарив, чи кому слово коли накриво сказав? Тільки приїхав — усю прислугу чайовими обдарував, нікого не забув. І скільки його знаю, завжди він такий: добрий до всякого, хто до нього добрий...
— А ти тут давно вже? — запитала Ганна, прилігши після купання на своїх білосніжних перинах.
— Вольдемар ще гімназистом був, коли я сюди потрапила,— жваво стрекотіла Любаша.— Чернігівка я сама, приплила в Каховку такою ж ошарпаною, як оце й ти! Спочатку з грабарями на ставках працювала, на земляних роботах,— ох, набідувалася, Ганно! Тільки й зітхнула, як у покоївки вийшла. Що мені тепер? І ходжу чисто, і їм ласо, і чорної роботи не знаю! Прибавляється потроху і в сундучку, та й додому щоосені передачі передаю... А все тому, що вдачі веселої, людям я приятна... Ось поз'їжджаються до панича гості, одразу: заспівай, Любашо! Потанцюй, Любашо!.. І заспіваю їм, і потанцюю — хіба мене з того поменшає? Якби мені та ще твоя врода — ого-го, дівчино, далеко б я була!..