— Та ми що,— погладжуючи бороду, загадково підморгнув братові Левонтій.— Як були наймитюгами, так і зостались: з одного місця та на інше сторожувати чуже добро... Це ти ось, бачимо, розбагатів... З голубів уже на штраусів перейшов,— зареготав Левонтій, натякаючи на давню голуб'ятницьку пристрасть Цимбала, який і виріс з турманами за пазухою.— Тільки цього за пазуху не впхнеш...
— Ласкою можна всяке створіння привернути до себе,— м'яко заперечив Цимбал.— Ви думаєте, звідки при людині взялося таке, як кінь, корова, собака, вівця, курка або той же голуб? Дикими колись були, дикісінькими... А людина своєю ласкою, делікатним доглядом привчила їх до себе, зробила домашніми... Але мало. Скільки ще є в лісах та пустелях такого, що можна б одомашнити... Візьміть ви антилопу, чи фазана, чи навіть оцього страуса...
— Ти чуєш? — штовхнув Оникій брата.— Йому вже коня та корови мало! Вже, мабуть, його Степанам коров'яче молоко набридло, що хоче їм і Штрауса приручити! Ну, хай тобі, Несторе, штраус, а ми люди темні, нам подавай воли, та корови, та отари овець!..
Грубий регіт земляків, який іншого когось образив би, на Цимбала майже не діяв. Веселий і мудрий спокій світився в його очах.
— Є тут у нас професор один. Молодий ще, з Пет-ровської академії присланий... Ми з Клименком часто йому допомагаємо... Такого, скажу вам, вченого пошукати... Нові породи виводить. Злучив зебру й коня — і вже маємо маленького перехреста. А днями оце на домашню просту кобилу пустили дикого монгольського жеребця...
— А то ж навіщо? — витріщились на Цимбала земляки.— Чортів хочете наплодити? Все переплутаєте, ладу потім не добереш!
— Доберем,— упевнено посміхнувся Цимбал.— Зате потомство від них буде вдвічі сильніше за домашніх коней...
— Ти тут, Несторе, побіля прохвесора ще й сам прохвесором станеш! — вигукнув Оникій.— Позлуча-єш усіх з усіма... Заживеш тоді, земляче, не по-нашому!..
— Не дуже тут і професори живуть,— замислився Цимбал.— Отам у флігельку тулиться, іцо йому академія у Фальцфейнів заорендувала... А голова ж яка світла... Вивести нову породу, кращу за всі, що були, це ж подумати тільки...
— Слухай, земляче,— нахмурився раптом Левонтій,— ти ні собі, ні нам баки такими речами не забивай... Тебе в Криничках купа голяків із заробітком жде, а ти до них босим прохвесором явишся... Останню курку в півня їм обернеш...
Переморгнувшись, Сердюки разом виставили на траву свої восьмушки і стали мовчки стежити, яке це справить враження на земляка.
— Ого, як ви живете,— приємно здивувався Цимбал.— А я з Каховки й не пробував...
— Так шпили зараз, шукай закуски,— розпорядився Левонтій, звертаючись до колишнього свого отамана вже як до підлеглого.— Штраусы твої нікуди не дінуться...
— Що ж я вам принесу? — розгубився Нестір.— У мене так що й... порожньо в коморах.
Сердюки задумались. Справді, що з такого взяти? Один в Асканії земляк, та й той голий, як бубон... Потім, про щось перемиркнувшись між собою, вони раптом зажадали, щоб Нестір засмажив їм на закуску страусяче яйце.
— Добудь сковорідку і засмаж,— розійшовся Левонтій.— Пора уже й нам поласувати.
— Чули ми,— весело підпрягся до брата Оникій,— що одне страусяче яйце кілька фунтів тягне... Це як розбити, то на всіх нас яєчні вистачить...
Цимбал спочатку думав, що земляки жартують, а зрозумівши, що тут не жарти, вирішив їх налякати:
— А ви б їли?
— А що?
— Люди добрі! Хіба ви не знаєте, що хто страусяче яйце з'їсть, тому самому шию витягне, буде як у страуса!
— Та ну? — оторопіли Сердюки і стали поводити своїми волячими шиями, неначе вони уже з'їли яйце.
Цимбал не втримався і засміявся.
— То це ти глузуєш? Панського добра для односельців зажалів? — насупився Левонтій.— Воно нам, може, дорожче, ніж тобі, а й то готові їсти!..
— Не панського жалію! — гаряче заперечив Цимбал.— А щоб страуси не вивелись!
— Бач, який грамотій об'явився!
— Хіба вже як я неграмотний, то і второпати нічого не здатен? Може, те, що сьогодні виведем, колись і нашим дітям у пригоді стане!..
— Такий ти, значить? — процідив крізь зуби Они-кій.— Добре вітаєш гостей.
Образились на земляка Сердюки. Сиділи уже понадимавшись, як сичі, над своїми восьмушками.
— Краще на цей раз нам без закуски обійтися,— спробував умовляти їх Цимбал.— Облишмо це яйце, земляки... Якби ж знав таке, чогось іншого б вам припас...
— Не треба нам іншого,— стали підводитись Сердюки.— Загордився ти, Несторе, тут, біля своєї птиці, земляки вже для тебе ніщо...
— Роз'ївся, мов кіт, а мишей не ловиш!
І, забравши свої восьмушки, вони скривджено похилили до маєтку.
Хай! Пожалів для них Цимбал страусячого яйця, а ще невідомо, що з нього вилупиться!
Вночі Сердюки вже сторожили Асканію, наче власний хутір, калатаючи в калатайла гучніше за всіх інших сторожів. Небораки так старалися, що розбудили Софію Карлівну, яка змушена була послати покоївку довідатись, чи нічого там часом не трапилось.
Про те, що дядьки вже калатають в Асканії, Ганна дізналась не одразу, хоча наступного дня панич знову прикотив до строковиків на жнивовище, на цей раз, правда, без Гаркуші.
Дівчата саме обідали, попритулявшись, мов перепілки, під копами по холодках.
Ганна вже дообідувала, сьорбаючи з Вустею з одної миски, коли з-за сусіднього полукіпка залунало одразу кілька голосів:
— Панич приїхав!
— Ото внадився!
— Кружляє вже над котроюсь...
Ганна зблідла при цих словах і відклала ложку.
— Чого ти? — здивувалася Вустя.— Що, він тебе з'їсть?.. Такого ще нема, щоб на любов когось приневолювати.
Ганна у відповідь тільки зітхнула і схилилась над мискою.
Незабаром з-за полукіпків з'явився й сам панич. Розмашисто ступаючи по стерні жовтими черевиками, він щось жваво розтлумачував молодому пригінчому, який, мовчки втираючись рукавом, ішов за цибатим паничем підтюпцем. Помітивши дівчат, панич невимушено привітався до них і кинув жартома, звертаючись до Ганни: