— На нього не гріх,— відповість Вустя,— він матрос, він за водою скучає...
Так минали дні. Зеленими святами зі степу наблизилась до Кураєвого Мануйлова отара, і, скориставшись цією нагодою, Данько відпросився в атагаса провідати сестру.
XXI
Вустя саме була з дівчатами в сепараторній, коли її погукали знадвору:
— Вусте, гості до тебе... Брат приїхав!
Радість перехопила дух, і сльози чомусь здушили її, коли, вискочивши на подвір'я, вона побачила нарешті брата. Стояв біля свого верблюда, усміхаючись до вух, з гирлигою-гайдаркою в руці, з дірками на обох колінах... Такі дірки, а хлопцеві хоч би що: стоїть безжурний, світить ними, як двома сонцями, на весь табір Кураєвий...
— Даньку! Братику мій!..
Вихована сама в суворих селянських звичаях, не балувала раніше Вустя й брата ніжностями, але на цей раз не стрималася — кинулась, обняла, приголубила,, аж соромно стало хлопцеві перед заробітчанами. Хіба він маленький, щоб його так вітати? Не хлопчиськом, а людиною з фахом явився сюди, можна сказати, статечним, заслуженим гарбичем!
Буває в підлітків пора, коли вони, затримавшись в дітях, як ті молоді дубки, що спочатку ростуть лише в корінь, починають потім, набравшись сили, раптом надолужувати своє, виростати за літо на півшапки. Наступило, видно, зараз і для Данька саме таке ростуче літо. Чабануючи в степу, він засухощавів там ще більше, став як жила, але і вгору його погнало помітно для всіх.
Знайомі строковики, посходившись, зацікавлено обступили Данька та його верблюда. Орловець та Андрійка заговорили з хлопцем, як з рідним, стали розпитувати про чабанське життя, про те, чи не зобиджає часом підлеглих атагас... Сердюки теж устряли в розмову, намагаючись околицею вивідати в земляка, чи є змога чабанам утаювати від прикажчиків ягнят або готові смушки.
Доки вони розмовляли, Вустя встигла озброїтись голкою, нитками та латками. Сміючись, взяла брата за руку:
— Ходімо вже... У світлицях годиться сестрі брата вітати.
— Де ж твої світлиці?
— Степ — ото наші світлиці, Даньку... Підемо в степ — хоч нагомонимось на самоті...
— О, тоді я й верблюдицю заберу, хай біля нас пасеться!..
Пішли втрьох: брат, сестра і стара верблюдиця...
Зайшли далеко від табору, на вольну волю. Вустя, сівши під копицею сіна, дістала десь із-за пазухи медяника і подала братові. Медяник був явно міський, і це зацікавило Данька:
— Звідки він у тебе, Вусте? Невже — каховський?
— Ні, це... з Херсона.
— Ти диви... А хто привіз?
— Хто та хто,— скрасніла несподівано сестра.— їздив туди днями машиніст наш... Та чи тобі не однаково? їж мовчки ото, коли дала.
І, розіклавши латки, наказала старшинським тоном:,
— Розмундировуйся... Може, воно й гріх братись у свято за голку, але, мабуть, ще більший гріх дірками світити...
Доки Вустя, сидячи в холодку, латала Данькові штани, він, мов той молодий Адам, лежав з другого боку копиці, терпляче приймаючи сонячні ванни і перемовляючись звідти з сестрою. Йому зараз ніяк не хотілося, щоб у сестри склалося враження, ніби він там бідує в степу: хай буде Вустя хоч за нього спокійною... Все їй хвалив. Вихваляв на всі боки не лише свого турбаївця атагаса Мануйла, але й Мануйлову отару, і навіть незграбну оцю верблюдицю, що паслася поблизу.
— Характер у неї шовковий, куди хочу — туди й завертає,— весело говорив Данько, опершись підборіддям на руки і помелюючи в повітрі голими ногами.— А терпляче яке! Верблюд, Вусте, не те що до Каховки, до самих Криничок може дійти не пивши... І в харчах перебору нема — найгрубіший молочай їсть... Просто дивно, чого їх у Криничках досі не заводять?
— Тільки верблюдів ще там бракувало,— відповідала Вустя.— І без них сумно.
— Або візьми ти вівцю,— просвіщав Данько сестру.— То брехня, що вівця з усіх тварин нібито найдурніша. "Дурна,— мовляв,— аж крутиться..." Буває, що й крутиться, але чого? То, значить, спека, голова їй болить, і вона від болю крутиться, а зовсім не з дурощів... Зате як вони тонко погоду чують; як сопілку люблять! Вівця без музики й пасеться не так... Особливо вдосвіта: стане оце Мануйло, заграє, а вони хрумають поблизу, слухають ту сопілку, неначе думають...
— Бачу, тебе чабани вже зовсім привернули у свою віру,— посміхнулася Вустя.— Так і в Кринички вертатися не захочеш...
— А що, може, й зазимую в степу,— пащекував гарбич, умліваючи на спеці без штанів.— Передам заробіток тобою, а сам, може, й зазимую. Кого я там не бачив у Криничках? Отих Огієнків та їхньої буцегарні?
— А мама? — жахалася Вустя.
— Мама... Мами я й тут не забуду,— задумавшись, відповів хлопець.— Я їх ніде, ніколи не забуду.
Коли штани були готові, Вустя навідліг кинула їх братові:
— На, одягайсь...
— Оце приварила,— зрадів Данько, натягнувши штани і тішачись новими латками.— Вік, мабуть, їх тепер не зносити!
— Що ти мелеш? — стривожено звела брови Вустя.— Вік у латках?
— Та це так, до слова прийшлося,— заспокоїв Данько сестру.— Ти знаєш, скільки з одної вівці отаких, як на мене, штанів настригають? Семеро штанів, Вусте!..
До самого вечора сиділи вони під копицею, мовби оглядаючи своє життя, згадуючи рідні Кринички, матір. Почували серцями обоє, що є щось кривдне, жахливо несправедливе в тому, що сидять вони оце далеко від рідного дому, під чужою копицею сіна, над свіжими Даньковими латками... Верблюдиця лежить, дрімає... Неосяжний сухий степ навкруги... Вітер понад шляхом вітра доганяє...
— Турбаївців принукою в ці степи виселяли, а ми, їхні правнуки... самі вже сюди прийшли...
— Самі, кажеш? Ой, чи самі, братику, чи з доброї волі? Чомусь багаті не топчуть сюди стежок, а все тільки голота... Чомусь не радістю, а тужбою, як у неволю, проводжали нас матері... Ні, не з доброї волі, Даньку, сюди забиваються... Турбаївців гнав офіцер на коні, а нас інше гнало... Податі, скрути, нестатки погнали нас на Каховку!..