— Воно було нічиє? — запитав Данько, напружено слухаючи.
— Нічиє, як оте небо... Вільно було кругом... Дикого птаства сила-силенна... Але не дозволили турбаївцям селитися біля води, погнали далі. Бо для поселення їм були відведені інші місця: то на безводнім Каланчаку, то по Перекопському тракту — на місці теперішньої Чаплинки... А село своє нарекли Чаплинкою на пам'ять про тих чапель, що першими зустрілися їм у степу і порадували були водою. В Чаплинці пани теж не забули турбаївців: передусім було їм заборонено копати колодязі, щоб не переманили чумаків від казенних платних водопоїв. То було карою з кар. Переселенці мусили діжками — за сорок верстов — возити воду з Дніпра, мусили лід заготовляти взимку по льохах... З думкою про воду лягали і вставали, і так — усе життя. Потім уже ночами стали потай копати в повітках колодязі. Свіжу землю мішками виносили далеко за село, жменями розсівали в степу, щоб не видно було слідів приставленим для нагляду урядовцям... Хто зна, може, звідти, з отієї колодязної землі, ночами розсіяної по полях, якраз і вродилося наше марево, вічно струмуюче, світле та чисте, мов ріки сліз...
— А Чаплі ж ті їхні, з озеречком... кому дісталися?
— Озеречко висохло, а Чаплівський під з усіма довколишніми землями пізніше продано було... Цар Микола І продав їх — п'ятдесят тисяч десятин — якомусь зайшлому герцогові Ангальт-Кетенському... По півтори копійки за десятину... А герцог, поставивши в Чаплях економію, дав їй прізвисько Асканія-Нова, бо одна Асканія була вже в нього десь у Пруссії... Згодом він прогорів тут, як швед, і мусив перепродати всі землі колоністам Фейнам...
Данькові стало тепер зрозуміло, чому атагас весь час іменує Асканію не інакше, як Чаплі: "Поїдеш у Чаплі... Приїдеш із Чапель..."
— По півтори копійки,— задумався хлопець.— Таку землю!
— Такий був хазяїн...
Допізна течуть спогади, легенди, перекази про життя степове. Чого тільки не наслухаєшся біля цього нічного чабанського вогнища! І про поневіряння заробітчанське, і про самодурство ледачого панства, почуєш навіть про те, як один багатій тутешній не кіньми, не волами, а кабанами любив проїхатись через весь Мелітополь, мав утіху з того, щоб аж до приміщення банку підкотити в кабанячій упряжці...
— А то ще таку бувальщину розповідають: женився один із степових магнатів. їхав добре напідпитку з Херсона чи звідки там і загубив пачку асигнацій. Найшов чабан: сорок тисяч! Що робити? "Побудую,— думає,— церкву". І діло добре, і гріх можна замолити; бог простить за оці гроші, що знайшов і присвоїв. "Але ні,— думає згодом,— краще хутори всім трьом синам побудую, щоб жили не по кошарах, як я".
Та зрештою і це не вдовольнило, мучить його сумління. Думав-думав та й вирішив таки... однести гроші. "Якщо вділить панич із сорока тисяч п'ять тисяч, і то заживу". Поніс свою знахідку у головний маєток, а там саме весілля гуляють, панич і приймати чабана не хоче. Нарешті молода почула, що там якийсь чабан добивається, впросила панича: прийми!
Звелів панич впустити в покої чабана. "Що? Сорок тисяч? Оце я такий дурень, по-твоєму, що грошима по степу сію? Не мої! Ну, а втім, коли приніс уже, то давай, а тобі, скажи, хай дадуть вірьовку та повісся!"
Слуги панські на сміх дали чабанові вірьовку. Взяв її чабан, прийшов у степ до гарби, журився, журився до ночі, а тоді таки на "півневі" (що на гарбі) й повісивсь...
Мов із страшної книги, де все записано, все взято на карб прованські знущання над людьми, вичитує Мануйло свої степові легенди та бувальщини. Розповість іще про Марусю-сивашанку, засватану проти волі за багатого прасола з Криму, і як вона з-під вінця погнала білих коней до урвищ Сиваша та — з кручі сторч головою...
— Ось так людина волею дорожить...
Коли вже дрімота огортає хлопця, навіть і тоді він — крізь заколисливе сюрчання коників — чує суворі слова про білих коней чи про пана Саливона та Мар'янушу. То атагас Мануйло, схилившись на гирлигу, гуде, наспівує степові свою думу...
У п'ятницю вранці, їдучи в Асканію за харчами, догнав Данько в степу босого високого селянина з торбинкою за плечем. Подорожній попросився, щоб хлопець його підвіз.
— Сідайте отам у передку,— вказав Данько подорожньому місце в гарбі. Сам він, як завжди, височів на верблюді, бовтаючи знічев'я ногами.
Їхали деякий час мовчки. Тяжке горе, видно, гнітило Данькового пасажира. Кістлявий, худющий, кривоносий, сидів у передку, втомлено опустивши плечі, як старезний степовий орел десь на копиці сіна. Мовчки, із скорботною байдужістю дивився на перетканий маревом степ з бовваніючими де-не-де колодязями, що здалека були схожі на шибениці: два стовпи з перекладиною...
— Найматись, мабуть? — першим порушив мовчанку Данько.
— Та ні... Сина їду визволяти...
— А чого він там, син ваш?
— Біля колодязя вночі об'їждчики застали... Мало того, що на місці до крові побили, ще й у буцегарню закинули: викуп давай...
Слово §а словом — розгомонілися. Виявилось, що це Мануйлів однополчанин по японській війні, строганівський житель Оленчук Мефодій. Ім'я здалося Данькові знайомим, і хлопець став пригадувати, де він міг його чути.
— Ага! Так це ви той, що колодязі всюди копаєте? При згадці про колодязі селянин помітно пожвавів.
— Копав колись, хлопче, а тепер уже у відставку вийшов: ноги дуже крутить... Для колодязного діла залізного здоров'я треба... Поки був молодший, воно й нічого: піднімешся раз у день на поверхню, вип'єш півкварти, щоб зігрітись, і знову туди, вглиб, до самого вечора. Тільки отакий клаптик неба й світліє над тобою вгорі... Нагорі сонце, спека, трава скручується, а там — на глибині яких-небудь двадцяти сажнів — уже наче в льодовнику. Земля сира, холодна, все тепло витягує з чоловіка... Як попогибієш день по коліна в крижанім багні, то й кістки тобі заніміють.