З Гришею-семінаристом хлопцям довелося незабаром зіткнутися на цій же самій Каховській арені, коли вже, розпрощавшись з Баклаговим і захопивши Валерикове хазяйство, яке складалось в основному з вузлика книжечок, вони пробиралися поміж возами, щоб вийти навпростець через піски до Дніпра.
Сонце вже звернуло з обіду, відкриті кучугури були ще повні в'язкої спеки, худоба спливала потом, сіно, збруя, шини коліс — все було гарячим, гарячими були навіть дерев'яні полудрабки возів. Це був час тієї загальної післяобідньої розімлілості, коли ярмарок, паралізований. спекою, дещо стишував свою шалену круговерть, коли люди, знеможені вкрай, ховалися по холодках, рятуючись від сонячних ударів. В цей час на пригородніх пісках, незважаючи на вбивчу спеку, натовп похмурих степовиків у брилях, закам'янівши поміж возами, жадібно й терпляче слухав свого юродивого віщуна, що саме вітійствував над ними, притупцьовуючи на чиїйсь тачанці своїми чавунними ногами.
Страшний був семінарист у ці хвилини. Чорні патли тряслися йому, гривою розсипавшись по плечах, очі горіли фанатичним вогнем. Мова його, що лилася звично і владно, підсилювалась всім його виглядом, кожним порухом розчепірених рук, жовтим вискалом зубів, землистим кістлявим обличчям, що раз у раз жмакалося в судорожних, болісних гримасах.
— Якось я проходив вулицею старовинного і дуже багатого міста,— розповідав семінарист.— "Чи давно засноване це велике місто?" — запитав я одного з городян. "Справді, наша столиця величезна,— відповів мені городянин,— але ми не знаємо, з якого часу вона існує". Через п'ятсот років я знову там проходив, але на цей раз від квітучої столиці вже не зосталось ніяких слідів. На її місці лежали кучугури піску і пастух пас верблюдів. "Чи давно зруйнована ваша столиця?" — запитав я в пастуха. "Ти, певно, п'яний,— відповів він мені,— Про яку столицю питаєш? Ні діди наші, ні прадіди не пам'ятають її. Тут завжди була пустеля".
Шелест пройшов поміж возами. Потемніли ще дужче степовики, вбираючи похмуру семінаристову притчу... Всяко буває на світі... Все — тлін і суєта.
— Через п'ятсот років я знову пройду тут,— трубним голосом віщував семінарист,— і не знайду вже слідів цього велелюдного ярмарку... Жовта пустеля, суцільна арена мертвих пісків лежатиме тут навкруги. Сліду кйв буде ні вашого, ні вашої сатанинської Каховки!
Якась тітка голосно схлипнула при цьому з-за воза:
— О лишенько, о боже! — І висякалась у фартух.
— Позамітає дерева, позарівнює плавні... Не буде дощів з неба, сухі чорні бурі вічно гасатимуть над цим краєм. Дніпро? Шукатиму Дніпра — не знайду. О, нещасний у віках, побачу я порожнє ложе дніпрове! Побачу, як на самій його середині нащадки ваші кайлами битимуть криниці!
Мороз перебіг Данькові поза шкірою. Криниці посеред Дніпра? Болячка тобі на язик!
— Крук... крук і є,— шепотів Валерик зблідлими вустами.— Заціпило б йому!..
Як від чорної напасті, кинулись звідси хлоп'ята, шугаючи пісками, поспішаючи до своїх у бік Дніпра. Під гнітючим враженням семінаристового каркання їм, вкрай збентеженим, в цей час здавалося, що над їхнім Славутичем і справді нависає якась небезпека. Лише опинившись нарешті на одній з берегових круч, хлопці знов посвітліли, полегшено зітхнули: Дніпро сяяв перед ними, як і перше, живий, могутній, вільно розкинувшись між берегів у всій красі свого весняного повноводдя.
XI
Наступного дня в тихий досвіт кринича-ни збиралися далі в дорогу. Востаннє вмивалися дніпровою, розбирали курені, вкладали свої пожитки в клунки.
Заграв, зарум'янився Дніпро, злегка повитий свіжим серпанковим туманцем: сходило сонце. Прощально кували зозулі в далеких плавнях. Меншало на березі куренів, просторішало біля води. Гурт за гуртом заробітчани підіймались стежками на гору, на шляхи.
За Каховкою на шляху вже стояла напоготові — ярмами в степ — довжелезна валка асканійських мажар. Кілька прикажчиків, в тім числі й Гаркуша, гарцюючи вподовж неї верхи на конях, давали розпорядження:
— Торби на гарби, а самі — маєте ноги... Хутчій, поки спека не вдарила! Розбирайся, рушай!..
Зарипіли одна по одній мажари, плавно загойдалися в повітрі волячі роги.
Проскакуючи мимо криничан, Гаркуша ковзнув по них таким очужілим поглядом, наче бачив їх уперше. Данька, що не встиг посторонитися, мало не притоптав конем,— з-під коня вихопив хлопця отаман орловських Мокеїч.
— Бандюга! Просто на людей жене,— лайнулася Вустя вслід прикажчикові.— А вчора, як блазень, кривлявся, через плече тьхукав...
Орловці з криничанами, склавшись в одну гарбу, ішли тепер разом, вперемішку, коротаючи дорогу дружніми розмовами. Прокошка, завзятий гармоніст без гармонії, смішив дівчат оповідками про те, як вони промишляли вчора з Федором Андріякою в гармонійних рядах, шукаючи таких, ще не існуючих на світі, гармоній, ~що були б їм до плечу. Цілий день вони вибирали, перепробували всі гармонії, які тільки були на ярмарку, але так нічого й не вибрали.
— Всі не по плечу? Чи не по кишені? — сміялися дівчата.— Ні одної підходящої не знайшлось?
— Зрідка попадалися,— відповідав Прокошка.
— То чого ж не купили?
— Через дрібницю: купила не хватило... Зате напро-бувались досхочу, награлися в душу!
— Тепер постити доведеться,— сумовито промовила Олена Персиста.— Мабуть, уже до самої осені гармошки не почуємо.
— Почуємо,— підбадьорив дівчину орловець.— Ми там в гармонійних рядах з одним матросом познайомились... Він теж в Ісканіях, машиністом у них працює... Якраз приїздив на ярмарку трирядку собі вибирати. Буде, каже, музика!..
— Може, це той, що ми в березі бачили? — насторожилась Вустя, як птиця.— У нього була новісінька...
— Може, й той,— не став заперечувати орловець.— Який він собою?
Вустя просяяла:
— Та як тобі сказати... Хлопець як сонце!
— Ну, коли — як сонце, то це він! — вигукнув Про-кошка, і молодь на його жарт дружно засміялась.