— Чекай, Вусте, дай подумати...
— Дорогою подумаєте, а не в курені! Вилазьте, бо витягнемо!
Виліз Цимбал, почухався за вухом.
— Давай, давай, земляче,— весело підгонив його Мокеїч.— Без тебе ради не почнемо.
Дівчата, переморгнувшись, підхопили свого отамана під руки, жартівливо штовхнули його вперед:
— Ідіть!.. Не огинайтесь!.. Та стійте там за нас твердо!
Кілька молодих матросів, що проходили в цей час мимо криничанського куреня, зупинились поблизу, спостерігаючи з веселою цікавістю, як воюють дівчата із своїм отаманом, випихаючи його на раду.
— Так його, дівчата, так, піддайте старому парів! — сміючись, бадьорив дівочу компанію присадкуватий лобатий матросик в безкозирці.— Хай іде та постоїть за свій інтерес! Не дрейф, отамане, лягай на курс, коли що — ми підтримаєм! — І, обернувшись до товариша, білявого рослого матроса, що стояв поруч з гармошкою через плече, присадкуватий додав: — Вдар, Льоня, марш отаманам, щоб з пританцем пішли!
Вустя, не зводячи очей, дивилась на матроса, якого було названо Льонею. Який гарний та ставний! Стоїть між товаришів, мов красень дуб поміж меншими дубками... Вже десь ніби бачила його, вже з деякого часу наче ждала цієї дружньої усмішки, цього юнацького задумливого погляду, дивно близького її серцю... Може, він коли-небудь наснився їй?
— Та заграйте ж бо,— не втримавшись, попросила матроса Олена Персиста і весело, нетерпляче повела плечем.
Льоня злегка розгорнув свою нову-новісіньку гармонь, і вона озвалася до Вусті живим, проникливо-чарівним голосом.
А Цимбал прийняв музику цілком на свою честь.
— Іду вже, йду,— заметушився він і, вище підсунувши шапку, звернувся до Мокеїча: — Так тому й буть, Мокеїч, не відстану від тебе... Куди одна нога, туди й друга!
Пішли отамани, рушили розвалькувато й матроси понад берегом, понісши свою музику якимось іншим дівчатам...
Щось схоже на ревнощі ворухнулось у серці Вутаньки. Ось-ось зникнуть за куренями матроси, більше ніколи, мабуть, уже й не зустріне їх. Стало чомусь тоскно на душі.
Немов відчувши Вустин настрій, гармоніст озирнувся на ходу, посміхнувсь. Кому він посміхнувся? Дівчата радісно перезирнулись: кому?
— Вутанько, ой накинув уже на тебе оком матрос!
Вустя стояла задумавшись. Певне, ніколи вже більше не зустрінуться, так і розминуться назавжди в оцій гамірливій, велелюдній Каховці, але за цей прощальний його усміх вона була вдячна йому. Хоч це зостанеться з нею, хоч оця усмішка, схожа на летючу весняну ластівку, що, мовби заблудившись, з розгону влетіла дівчині просто в груди...
Десь за Дніпром, нижче Берислава, несподівано розсипалась в небі ціла віхола вогнів. Ганна Лавренко, що першою побачила їх, зачудовано ахнула на таке диво.
— Ой, гляньте, скільки світляків у небі! Дівчата, ви бачите? Білі, зелені, червоні... Що то воно таке?
— В Козацькому бенгальські вогні пускають,— спокійно пояснив Валерик.— Мабуть, іменини в князя або в княгині...
— А на мої іменини ніхто й іскри не викресав,— кинула Ганна, жадібно стежачи за розсипом холодних далеких вогнів, що безсило танули на тлі ще світлого Дніпра і незгаслого неба.
— У них там управителем німець Шмідт, то він усе вигадує... Він для своїх строкових навіть намордники вигадав.
— Як це намордники? — обернулась до Валерика Вустя.— Намордники на людей?
— Ну да... З парусини та планочок таких... Припасовуються по викоту шиї і зав'язуються потім одна з одною міцним шнурком. Це на тих робочих, які працюють на збиранні винограду, щоб не їли дорогих сортів.
— А як же, коли пити, приміром, забажається? — з діловим виглядом поцікавився Оникій Сердюк.
— Коли пити, то йдете до прикажчика, і він розв'яже... А як нап'єтесь — знову зав'яже.
Вжахнулись дівчата, почувши, що криється за панськими світляками.
— Такий глум,— сказала Вустя обурено.— Вмерла б, не надягла!
— Куди ж пак, яка гонориста! — похмуро зауважив Оникій.
Рятуючись від комарів, що густо дзвеніли над головами, заробітчани взялися розкладати багаття. Скрізь вподовж берега заяскравіли вогники, запахло кізяковим димом. Злагодили вогнище й Сердюки. В їхніх торбах знайшлося навіть кілька солодких буряків, які вони, приперши із самих Криничок, збиралися тепер пекти собі на вечерю.
— Цікаво, якого розміру ті намордники,— пораючись біля вогню, міркував Сердюк Левонтій.— Може, він не на всяку морду й налізе?
— Це Шмідт передбачив,— усміхнувся Валерик.— В нього їх, кажуть, повна кладовка... І на великого, і на малого, всяких розмірів є...
— Нарядити б його самого в намордник, ірода,— лайнулася Вустя.— Хай би на собі спробував...
— А вірно,— підтримала Вустю Олена Персиста.— Сам придумав, сам хай і носить!..
— Нарядити й пустити по ярмарку,— засміявшись, додав Данько.— Як теля!
Уявивши раптом собі панського вислужника, що йде, як теля, в наморднику, весь гурт розвеселився, безтурботно задзвенів дівочий сміх, притягуючи потроху до вогнища заробітчан з сусідніх валок, любителів повеселитись. Молоденький бакенщик, що, засвітивши бакени, пропливав мимо, теж підвернув у цьому місці, ткнувся своїм човником у ноги дівчатам.
— Чи можна, дівчата, прикурити від вашого вогню?
— А чого ж... Вогню не жалко...
— Теж бакенщик — без сірників!
— Чи у вас ліхтарі самі собою засвічуються?
— Авжеж, самі...
Не встаючи з човна, хлопець дістав з кишені сірники і, усміхаючись, став прикурювати. Слово за словом, і вже з жартівливих розмов знову зійшли на Таврію, на умови найму та життя строковиків.
— До Шмідта, дівчата, не ставайте,— попереджував бакенщик,— але й до отих чумаркастих теж не спішіть... По хуторах вам буде ще гірше, ніж по маєтках. В економії хоч неділя є, хоч уночі не заставляють хребта гнути, а в глитаїв і ночами, як у пеклі... Він вам і сам не засне, і другому не дасть. Особливо в жнива: вдень у полі до сьомого поту викрутить, а настане ніч — заставить на току при місяці кам'яні котки тягати, гарманувати до зорі або намолочене віяти...